Музейна справа вельми нелегка. Майже завжди вона неможлива без тендітного поводження з предметами, які мають історію. А вони в деяких випадках волають-просять до себе делікатного ставлення...
Майже безлюдний закуток Дніпровського району столиці маю щастя виявити за адресою: вулиця Степана Сагайдака,112. Крокуємо з фотографом (а в цій ситуації — чоловіком-захисником у районі із сумнівною славою) уздовж дороги з ледь помітним, зарослим пожовклим мохом тротуаром. Довжелезні фури перекривають шлях. Ось так, з певними труднощами підходимо до ТОВ «Київміськвторресурси». І впадаємо у ступор: а де, власне, Музей сміття?
Охоронець не дає довго простояти під вітром: «Що ви так вишукуєте очима? Певно, прийшли відвідати наш музей?». «А він десь тут?» — у моєму голосі надія ще не спопеліла...
Страж заводу, 25-річний Володимир, зі зв’язки дістає масивного ключа. Ним відчиняє двометрові ворота. Вказує рукою на стіну: «Будь ласка, роздивляйтеся!» А на що тут споглядати? Суцільна купа мотлоху, розкиданого по полицях та закутках. Справжнісінький клубок хаосу в сірих тонах.
Наведу лиш кілька предметів, які фіксує око: 6-й том зібрання творів Тараса Шевченка, булави, вишиванки,паспорт громадянина СРСР, 17 гіпсових зліпків обличчя Володимира Леніна (над ними — його дитячий портрет), 3 — Йосипа Сталіна, якимось дивом у цей логічний ряд вписався й Сергій Єсенін. На нього падає тінь від ледь впізнаваної ікони Богородиці (зі Святої фарба вже давно облупилася). А навпроти стоять щільно притулені одна до одної 16 швейних машинок німецької марки ZINGER.
«Не боїтеся, що метал знадобиться волоцюгам?» — іронізую мимоволі. А Володимир не губиться: «У нас паркан оббитий металевим дротом, та ще й відеокамери на території всюди. Жодна душа не пробереться, — і перебиває думку, попереджаючи: — Ой, не чіпайте руками. Воно ж усе в пилюці».
Запізно! Я гортаю «Книгу пошани трудової слави», а потім — російську соціал-демократичну робітничу газету «Іскра №1—51». Та через масивний стос паперів ледь не стаю на череп корови.
«Ідіть-но ліпше сюди, — підказує привітний охоронець, беручи до рук мою сумку. — Ось ковані барабани ще часів козацтва. А он військовий посуд, каски, тубуси... Візьміть до рук ножа-багнета, який на кінець рушниці надягається. Ним, до речі, за часів Петра I користувалися». «Звідки такі дані?» — стає вже цікаво.
Виявляється, в цей музей часто-густо навідуються історики. Вони проводять експертизи й діляться інформацією з екскурсоводами-охоронцями. Так-так. Лише ці люди можуть бодай поверхово донести інформацію про вміст цього закутка. Бо немає в горезвісного музею ані засновника, ані керівника. Лише поціновувачі. Та й їм, як виявилося пізніше, керівництво заводу не дає змоги придбати для своєї власної колекції чи то інших музейних кімнат столиці жодної з виставлених під відкритим небом речей.
Мої руки (добре, що не голова) вкрилися сантиметровим шаром пилу. Тепер не боязко брати до рук п’ятикілограмові праски, куди наші прабабці засипали вугілля, обмацувати різьбу на дерев’яних шафах (нижчих від мого півтораметрового зросту), відчиняти скрині. Без вагань мощуся в вози, на яких колись перевозили сіль чумаки, обнімаюся з діжками, куди якусь сотню років тому наливали вино й квас.
Із Володимиром ми знаходимо ятір для вилову риби. Охоронець вмикає патефон, і під старовинні звуки ще не стертої вщент платівки ми випробовуємо роботу кованого плуга, культиватора, січкарні, медогонки.
«А це крісло-гойдалка?» — не полишаю дитячого запалу. «Та ні — це старовинні сани. Ось бачите, ззаду хтось має стояти,
а попереду зазвичай прив’язували собак, — сміється юнак. — До речі, не бажаєте скуштувати чаю? Ось старовинні мідні самовари. Давайте туди засиплемо вугілля, й буде нам натурпродукт!»
Однак мене приваблює перукарський набір: фен «FON», засіб для завивання волосся та, як мені здається, пристрій для подовження вій. Панічний острах помічаю в очах супутника-екскурсовода: «Та ви що? Це ж бо машинка для стрижки чоловіків! А то (показує на довгий металевий предмет у моїй руці) — ніж для гоління. Ось у футлярі й шкіра, щоб точити лезо. Погляньте ліпше на дорожню валізу». На жаль, тільки це я й можу зробити — кілограмів 10 з дерева навряд чи потягла б на плечах до аеропорту.
Багато тут речей оригінальних, неповторних. Ступи, ткацький верстат для виготовлення килимів, фотоапарати з двома об’єктивами, є навіть льотна книжка із записами за 1939—1945 роки, ядра, німецький речовий мішок.
Надворі вже темнішає — хутко збігли три години відвідування вуличного Музею сміття. На його експонати падає темна небесна тінь. Шкодую, що не встигаю прочитати бодай мимохідь «Бойовий устав піхоти Червоної армії». А ще більше обурююсь, що старовинні предмети «животіють» своїм відокремленим життям. Не бояться вони з 1992 року (щойно створили завод, вирішили збирати й ці оригінальні речі) ані пекучого сонця, ані сильного пронизливого вітру. Вмиває їх восени рясний холодний дощ, а взимку — осипає пухкий нещадний сніг.
Та чи довго ще ці скарби, подаровані історією, викинуті напризволяще спочатку власниками, а тепер виставлені безжально надвір керівниками заводу, простоять тут?
Думки обриває менеджер компанії Сергій Волков. Він запитує, чи хорошу екскурсію провів нам охоронець. А потім дає зрозуміти, що завод не приймає нових речей. Нещодавно сміття почали ділити на папір, пластик, поліетилен. «До нас часто приїздять групи іноземних туристів. Дітлахам зі шкіл ми також розповідаємо на прикладі цих речей про екологічну безпеку».
— А чому їх не продаєте?
— Бо вони рідкісні.
— Чому ж, у такому разі, не виділяєте для них належного приміщення, не підтримуєте самі якість «продукту»?
— Бо не маємо на це коштів. На території заводу є ще один музей, у приміщенні. Однак до нього ви не зможете увійти. Там реконструюють дах. Та й усередині навряд щось зацікавить вас — там розміщено кілька етнічних речей.
Символіку, яка, напевне, заскніє під відкритим небом, — гадаю собі.
При виході стоїть півлітрова банка, куди бажаючі можуть покласти гроші для потреб музею. Та хто цими питаннями опікуватиметься? Охоронці? Хто відреставрує експонати релігійної тематики XVII—XIX століть чи предмети побуту українських селян XVIII—XIX століть, знаряддя праці ремісників, художнє оздоблення на вазах та келихах дорадянського періоду?!
А ще, цікаво, хто розкаже дітям про ці речі достеменно? Охоронці?! Скорше настил пилу засвідчить про їхню історичну цінність.
Із музею виходжу з піднесеним настроєм. І доволі наївною думкою: «Дай Боже, щоб у нашій країні вектор чуйної неделікатності спрямовувався лише на сміття!»
Катерина МАЦЕГОРА, Олександр ЛЕПЕТУХА (фото) «Урядовий кур’єр»