Це дебютна робота режисера Вікторії Трофіменко. Майже рік фільм розвивав свою, так би мовити, фестивальну кар’єру. Його відібрали одразу на три кінофестивалі класу «А»: в Індії, Китаї та Росії. У Москві він удостоївся «Срібного Святого Георгія» за найкращу жіночу роль, яку зіграла Наталія Половинка, і приз журі кінокритиків. На інших творчих конкурсах у різних країнах ця картина здобула нагороди за найкращі дебют, сценарій, операторську роботу і приз журі.
Прикметно, що фільм зняли за романом «Джмелиний мед» шведського письменника Торгні Ліндгрена. Але глядач потрапить не на скандинавські простори, а в українські Карпати, літературні брати Гадар та Улоф матимуть у кіно ймення Станіслав і Войтко. Пані Вікторія вдало адаптувала філософську сагу до наших національних реалій.
«Нема нічого в цьому життю чистого, все каламутне», — проронив у стрічці один із братів. Як на мене, це своєрідний лейтмотив життєвого шляху героїв, та й, зрештою, багатьох землян, зокрема й наших співвітчизників.
Ця кінострічка — про вічні болі та істини, про вселенські проблеми: любов, ненависть, зраду, людське прощення.
У цьому переконаний народний артист України Олег Мосійчук. Адже все життя двоє кревних людей постійно щось чи когось ділять: спочатку маму, згодом іграшку, майно, жінку, сина. Звинувачень у братів також вистачає. Зокрема страшне звучить із вуст Войтка, який ставить у провину Станіславові смерть сина. «Я не вмру першим», — каже Войтко. Це теж його уявне надзавдання. Отже, споріднені душі прагнуть, щоб навіть смерть, яка зрештою колись настане, не від них залежить, не могла потішити когось із них.
Міркування щодо прем’єрного в широкому українському прокаті фільму «Брати» головного режисера Тернопільського академічного драмтеатру ім. Т. Шевченка Олега Мосійчука зацікавили неспроста. Адже у цій картині він втілив образ одного з головних персонажів — старого Войтка.
Каже, коли у слухавці пролунала пропозиція зіграти цю роль, спочатку відмовлявся, посилаючись на власні клопоти. Проте коли прочитав сценарій, був вражений і одразу ж поїхав до столиці на кінопроби. Йому надто вже захотілося втілити цей образ, адже кожна репліка, сцена «страшенно образні, мають велике змістове навантаження; потрібно було шукати стовідсоткову мотивацію, чому саме так, а не по-іншому».
Відчув: упорається успішно. На кастингу в Олега Петровича склалося все гаразд. І за певний час він уже працював над роллю.
Стрічку знімали неподалік знаменитого карпатського озера Синевир, у храмах Львівщини та Київщини. По суті, з п’ятої години ранку до десятої вечора тривала робота. Усе і всі працювали злагоджено, як точний годинниковий механізм, кожен відчував відповідальність. Хіба погодні умови дошкуляли.
Доки тривали зйомки на карпатському майданчику, доти всі учасники знімальної групи щодня пішки долали дорогу — кількасот сходинок аж у піднебесся. Це додавало неймовірного відчуття.
«Упродовж дванадцятьох днів ми перебували понад хмарами. Вони були прямісінько під ногами. А далеко внизу виднілися хатки», — захоплено розповідає Олег Петрович.
Було цікаво, чи не спокушало, бува, поважного театрального режисера Олега Мосійчука хоч вряди-годи давати певні поради щодо творчої діяльності режисерові-дебютанту Вікторії Трофіменко. Каже, добре усвідомлює, що таке творення кіно й вистави, тому дуже делікатно підказував. Була одна сцена, в якій протікав умивальник, і знімальна група хотіла його відремонтувати. Порадив, щоб цю посудину залишили саме в такому стані, адже той умивальник, як і життя персонажа, вже на грані зламу. Одного з братів, який ось-ось відійде у засвіти, героїня Письменниця голить, тож те крапання, на думку Олега Петровича, наче годинник, відлічує останні хвилини персонажа.
А ось актриса Вероніка Шостак зізналася, що спершу їй було важко збагнути головного персонажа Ївгу через її мислення, яке не відповідало жінці другої половини минулого століття. «Моя героїня дуже складна у сенсі розуміння, для мене вона радше істота, а не людина», — ділиться думками акторка. Перевтілюватися і зовнішньо, і внутрішньо Вероніці, мабуть, теж було надто складно. Адже вона на час знімання кінокартини ще навіть не досягла повноліття. Режисер шукала в ній відкритості, бачила її своєрідним пластиліном, з якого можна було зліпити будь-що і будь-кого. І знайшла. Дівчину фарбували, вибілювали, творили з неї альбіноса.
«Режисер створила образ такого янгола, ефемерної істоти, яка об’єднує цих двох братів і водночас їх роз’єднує», — каже Вероніка Шостак.
Разом із Веронікою Шостак та Олегом Мосійчуком у головних ролях зайняті Віктор Демерташ, Наталка Половинка, Роман Луцький, Микола Береза, Орест Ягиш, Юрій Денисенков. Для Олега Петровича фільм «Брати. Остання сповідь» став четвертим у власній фільмографії, але знаменний для нього ще й тим, що відкрив його друге творче дихання.
У стрічці є все: талант режисера, чудовий сценарій, прекрасна операторська та акторська робота. Штучної адаптації шведського літературного твору не сталося, його психологізм, подієвість надзвичайно органічно вплелися в життя наших Карпат. Це серйозне, хороше, цікаве та гідне українське кіно. Принаймні так стверджують і Олег Мосійчук, і Вероніка Шостак. Кожен з нас зможе скласти власне враження, звісно, переглянувши цю кінострічку.