"«Швейна рота» дбає про захист наших бійців"

Олександр ДАНИЛЕЦЬ
7 липня 2023

Нині всі свідомі українці так чи інакше працюють на нашу перемогу. Полтавка Олександра Голенко, молода мама двох малих дітей, наприклад, шиє одяг для поранених військових. Вона людина відповідальна, і хоч догляд за дітьми забирає багато сил і часу, вважає за потрібне долучитися до допомоги нашим захисникам. Під час війни Олександра взяла на себе додатковий обов’язок — координує діяльність полтавського підрозділу «Швейної роти», до якої входить приблизно десять волонтерок.

Такого одягу в магазині не купиш, вважає майстриня з Полтави Тетяна Бєлова (ліворуч). Фото з сайту telegraf.com.ua

Як поєднались війна і декрет

До волонтерської ініціативи Олександра Голенко долучилася в липні 2022 року.

«Коли почалася повномасштабна війна, я перебувала в декретній відпустці, — розповідає Олександра. — Піти фізично у волонтерський хаб і допомагати нашим захисникам я не могла. Мені не було з ким залишити дітей, садочок не працював. Потім я побачила в інстаграмі сторінку «Швейної роти» і зрозуміла, що можу для неї шити вдома. Потім у місті знайшлися інші дівчата й жінки, які побачили цю сторінку в соцмережі. Писали, що хочуть долучитися. Оскільки я цим займалася в Полтаві, то їх направили до мене. Так і утворилася невелика команда. Ми всі працюємо вдома, ми не професійні швачки. Просто в мене була техніка».

Уже минув майже рік, відколи вона займається цією надважливою справою. Розповідає, що обсяг роботи величезний і, на жаль, не зменшується. У всіх майстринь підрозділу одна мрія: подзвонити одного дня в лікарню й почути у слухавці, що більше нічого не треба — поранених немає.

Олександра шиє здебільшого адаптивний одяг. У неї дома є промислова швейна машинка. Деякі речі шиє на фронт. Сказала, що, напевно, вже одягла цілу роту в дощовики. Того дня, коли ми з нею зустрілися, вона віднесла на «Нову пошту» й відправила воїнам ЗСУ пакет з москітними сітками.

Підрахунок пошитому власними руками майстриня веде приблизний. Не облікує й доробку інших полтавських майстринь.

«Річ у тому, що хтось ретельно рахує, а хтось ні. Долучилися жінки до нас у різний час. Хтось працює з нами кілька місяців, хтось — пів року. Оскільки перебуваю в декретній відпустці, то або з дітьми займаюся, або шию. Інші працюють вдень, а у вільний час шиють: хтось це робить уночі, після роботи, хтось — у перервах між роботою, дехто — тільки у вихідні».

За рік тільки Олександра пошила для українських захисників майже тисячу виробів. Це й зимові шапки, і дощовики, й балаклави, й адаптований одяг тощо.     Маючи вдома швейну машинку й володіючи певними навичками, вона хоче пошити щось і для членів своєї сім’ї. Але поки що не може собі цього дозволити: «За весь час, що я у «Швейній роті», тільки дітям пошила кілька шортиків на літо».

У її підрозділі працюють і внутрішньо переміщені особи. Наприклад, переселенка Тетяна переїхала з родиною до Полтави з Луганська ще 2014 року. Є ще Тетяна з Харкова, яка жила в мікрорайоні Північна Салтівка. Обидві жінки дуже активно допомагають ЗСУ. У харків’янки Тетяни рашисти пошкодили будинок, і вона не може повернутися додому доки не відремонтує свою квартиру. У всіх майстринь на фронті перебуває хтось із рідних, знайомих або односельців, тому іноді шиють щось на їхнє замовлення.

Пораненим з апаратом Ілізарова під час лікування зручно в одязі, спеціально пошитому волонтерами для таких потреб. Фото з сайту poltava.to

Такий одяг у магазині не придбаєш

«Звичайний одяг для військових можна придбати в будь­якому військовому магазині. А такий, який шиємо ми, адаптивний, для поранених, у магазині не придбаєш. Це хіба що хтось із людей шиє і продає через інтернет», — розповідає Олександра Голенко.

Майстриня пояснила, що особливість адаптивного одягу в тому, що його можна вдягти та зняти в разі будь­яких поранень кінцівок чи тіла. Усі вироби, які пошили майстрині, а це футболки, кофти, майки, штани, білизна, — на липучках. Це полегшує процес одягання поранених тим, хто доглядає за ними, а також медперсоналу. Навіть якщо людина певний час лежить, її не треба обертати, піднімати під час одягання, завдаючи додаткового болю. Особливо такий одяг виручає, якщо в пораненого встановлено апарат Ілізарова.

Олександра намагається виходити на контакт з усіма лікарнями Полтави, де лікуються і відновлюються поранені, і пропонує їм свою продукцію. Нині вона співпрацює із п’ятьма відділеннями, зав’язується контакт ще з однією лікарнею. Однак є лікарні, в яких адаптивний одяг не затребуваний. І це не може не радувати, тут, мабуть, немає поранених або їх мало.

Коли Олександра надсилала посилку з москітними сітками, помітив, що на пакеті приклеєно папірець із написом «Швейна рота». Це маркування для захисту від шахраїв, які видають чуже за своє, і потім на ньому піаряться. Вона пояснює: «На жаль, уже кілька разів траплялося, що брали фотографії наших майстринь з одягом, поранені в нашому одязі надсилали подяку. Зловмисники просто привласнювали нашу роботу і писали в соцмережах, що це такі­то волонтери з такого­то міста — молодці. А в тому місті й підрозділу «Швейної роти» немає». У голосі Олександри бринить образа на тих, хто нахабно використовує працю майстринь, які працюють вдень і вночі, не отримуючи за це жодної копійки.

«Коли я тільки долучилася до «Швейної роти», мене часто запитували: «Скільки тобі за це платять?» Я відповідала, що роблю це безкоштовно. Мені не вірили, казали: «Ти що, дурна? Проси, хай хоч мінімалку тобі платять». Таким людям намагаюся донести, що за волонтерство гроші не отримують. Чомусь окремі наші громадяни не розуміють, як можна щось робити безплатно, — дивується моя співрозмовниця й додає: — Отак береш і робиш. Це ж був мій вибір. Це ж не те, що мене хтось запрошував чи змушував до того, щоб шити».

Уже рік полтавка Олександра Голенко шиє одяг для військових та очолює полтавську «Швейну роту». Фото з сайту telegraf.com.ua

«Плачу над листами від захисників»

Напружений ритм повсякденного життя дається взнаки, але Олександрі ніколи не спадало на думку перестати шити для поранених.

«Вигорання і втома буває, звісно, як і у всіх. Тоді потрібно зробити перерву на день­два, відпочити, зайнятися чимось іншим. А потім працювати далі. Бо хто це робитиме, якщо я покину? Якщо ми всі перестанемо допомагати і наближати нашу перемогу? Тоді наші військові будуть голими там, у лікарнях. Їх же туди привозять часто просто у ковдрі або якось так прикритими і все.

Наш одяг — це не тільки про комфорт, це про гідність. Ось уявіть: лежить чоловік поранений, пелюшечкою прикритий. А тут до нього приходить мама чи хтось зі знайомих, друзів провідати. Йому незручно, бо він голий. Адаптивний одяг додає йому зручності, трішечки захищеності, впевненості, можливості гідно, нормально проходити лікування».

За свій одяг майстрині полтавського підрозділу «Швейної роти» постійно отримують листи вдячності від воїнів ЗСУ. І для них це найкоштовніша винагорода за роботу. Олександра каже, що це дуже приємно і мобілізує завжди.

«Знаєте, вони іноді так дякують, наче ми для них не знаю що зробили — щось найкраще в житті. І читаючи їхні листи, часто плачу над ними. Наші захисники не до кінця, мабуть, розуміють, що ми вважаємо це нашим обов’язком перед ними. Це малесенька крапля в морі, що ми можемо для них зробити із вдячності за їхню роботу. За те, що вони одягнули піксель (військову форму) і пішли на війну нас захищати. За те, що мої діти можуть бути вдома».

Олександрі пощастило, що рідні й найближчі друзі з розумінням ставляться до її волонтерської діяльності та всіляко її підтримують. Наприклад, нещодавно їй зателефонували з лікарні й попросили, якщо є змога, принести вологі серветки й одноразові пелюшки. Лікарні їх отримують, зокрема і як гуманітарну допомогу, але це витратні матеріали, вони потрібні щодня у великій кількості. Пелюшки лікарі використовують для перев’язок, підкладають під поранені кінцівки. Про їхнє прохання Олександра розповіла чоловікові, майстриням, друзям, і разом вони закупили власним коштом певну кількість цього витратного матеріалу й передали його в лікарню. Там були дуже раді.

«Звісно, цього дуже мало, — розповідає волонтерка. — Але як можемо, так і допомагаємо».

За її словами, підрозділ відчуває потребу в коштах і матеріалах. Зокрема йому потрібна трикотажна і бавовняна тканина. Вони купують і намагаються шити з високоякісних матеріалів. Закуповують тканину, домовляються, просять внески. Так само закуповують усю фурнітуру й нитки. Із донатів вони оплачують великі посилки, тому що є адресні запити — мами й дружини захисників просять, звертаються. Вони всі хочуть придбати їхні вироби, але майстрині категорично не продають цей одяг.

ДОВІДКА «УК»

«Швейну роту» було засновано 28 лютого 2022 року у Дніпрі. Авторка ідеї — кравчиня­аматорка Марина Пальченко. Кравчині з різних міст країни об’єдналися задля допомоги захисникам. Вони шиють для них балаклави, термобілизну, кіберодяг, подушки­кісточки, які підкладають під поранені кінцівки тощо.

Спочатку «Швейна рота» не мала представниць у містах, а лише волонтерок. Серед них були й такі, які до цього не вміли шити чи не мали швейних машинок. Нині в Україні працює 12 підрозділів волонтерської ініціативи в різних містах, зокрема Києві, Полтаві, Дніпрі, Житомирі, Петропавлівці, Новомосковську, Львові, Рівному, Тернополі. Є також «Швейна рота. Норвегія» і «Швейна рота. Канада». Загалом ініціатива об’єднує 500 майстринь. І їхня кількість постійно збільшується.



При копіюванні даної статті посилання на джерело обов'язкове: http://www.ukurier.gov.ua