ДАТА
Цього року виповнюється 225 років знаменитого бою на Кінбурнській косі
Це була перша перемога російських військ у щойно розпочатій російсько-турецькій війні 1787—1791 років. Її значення надзвичайно велике для подальшої історії розвитку всього Північного Причорномор’я. Після неї було взято штурмом форпост Османської імперії в Північному Причорномор’ї — фортецю Очаків. Ще пізніше — Ізмаїл. На карті з’явилися нові міста: Миколаїв та Одеса. А результатом усіх цих перемог стало повне звільнення від турецького панування Північного Причорномор’я, вихід Російської імперії до південних морів.
Командування російською армією й запорізькими козаками, які входили до її складу, довірили легендарному полководцеві Олександрові Суворову. З його ім’ям пов’язана вся історія сучасного півдня України, Миколаївської та Одеської областей.
На землі військової слави
Отже, влітку 1787 року Туреччина оголосила Росії війну. Головною метою Османської Порти було оволодіння Кримом. Турки відразу виявили велику активність на морі й 1 жовтня (за старим стилем) висадили п’ятитисячний десант на Кінбурнській косі.
Як стверджують історичні джерела, генерал-аншеф Олександр Суворов, призначений командиром російських військ на Кінбурнській косі, цього дня з нагоди Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня за новим стилем) був на службі в церкві при фортеці. Отримавши донесення про висадку турків за 12 верст від фортеці, наказав не перешкоджати висадці ворога. До полудня зав’язався бій. Як пізніше писав Суворов у реляції Г. А. Потьомкіну, «побачивши багатосильного ворога, зважився я дати баталію!»
Хоч його загін значно поступався за чисельністю яничарському корпусу. Ось як розповідає про цей бій у книжці «Кінбурнська коса» історик і археолог Сергій Гаврилов: «У перші хвилини бою було вбито командира яничар Еюбагу. Супротивник не витримав натиску російських солдатів і відкотився до своїх укріплень на край коси. Суворовські гренадери з ходу захопили 10 траншей з 15, але... відразу потрапили під жорстокий вогонь корабельних батарей турецького флоту. Ядра і картеч косили солдатів і козаків. Поранено було майже всіх батальйонних командирів. У коня Суворова ядром відірвало голову. Російська піхота, що складалася з новобранців, затремтіла і почала відступати. Генерал-аншеф зі шпагою в руці відходив в останніх лавах. Увечері його поранило картеччю в груди. Проте командир не покинув поля бою. Він очолив третю контратаку, яка і принесла перемогу російським військам. Полководець точно визначив момент для вирішального удару. Суворов кинув у бій останній резерв — 400 добірних піхотинців і 900 кавалеристів. Турки зазнали нищівної поразки. Було вбито і потоплено майже 5000 яничар. Втрати росіян становили 16 офіцерів і 419 солдатів».
Кінбурнська перемога спра-вила сильне враження і в Стамбулі, й у Санкт-Петербурзі. Турецький султан, дізнавшись про поразку своїх військ, наказав відрубати голови 11 турецьким командирам. Що й було зроблено.
Епоха війн закінчилася приєднанням Криму і всього Північного Причорномор’я до Російської імперії. Кінбурнська коса стала прикордонною територією. Стару турецьку фортецю в західній частині півострова було відновлено за наказом губернатора Новоросійського краю, в східній розмістилася прикордонна варта Олешківської січі. Землі півострова поступово стали обростати козацькими селами і хуторами.
Сам Суворов у жодному з численних боїв, якими згодом керував, не був стільки разів поранений і особисто не брав такої участі, як у бою на Кінбурнській косі. Головним висловлюванням полководця, яке народилося в цьому бою і пізніше увійшло до його книжки «Наука перемагати», став відомий афоризм: «Швидкість і натиск замінює число».
Штурм Кінбурнської фортеці Суворовим. Фото з сайту relicfinder.info
Відновити історичну справедливість
Перший пам’ятник О. В. Суворову – бюст, який виготовив професор Санкт-Петербурзької академії мистецтв Василь Демут-Малиновський на замовлення онука полководця Олександра Аркадійовича Суворова, встановили на Кінбурнській косі наприкінці 1840-х. А у вересні 1855 року до Кінбурнської коси підійшла англійсько-французька ескадра, висадила на півострів десант, який викрав реліквію. Сучасний аналог бюста встановили в 1967 році, а викрали його вже не англійські загарбники, а «наші» вандали у 2001-му. І хоч сам бюст Суворова не мав високої художньої цінності, пам’ятник був унікальним. Адже встановлено його безпосередньо на місці бою з турецьким десантом, там, де О. В. Суворов особисто водив війська в атаку, був двічі поранений.
— Залишити без уваги пам’ять про видатну перемогу, не увічнити ролі Суворова в цій перемозі — велика наша провина, — впевнений Сергій Безушко, лідер громадської організації «Суворовський комітет». — Це пам’ять про здобутки полководця, його особистий внесок у справу приєднання до нашої Батьківщини Північного Причорномор’я.
На жаль, на заваді стає вічна проблема — брак коштів. У 2010-му, який оголосили Роком Суворова на Миколаївщині, обласне товариство охорони пам’яток провело архітектурний конкурс на кращий пам’ятник полководцю. Переміг відомий миколаївський скульптор Іван Булавицький. Він запропонував принципово новий монумент вартістю приблизно 400 тисяч гривень. Однак поки що така сума не підйомна для бюджету Очакова, району й навіть області.
Миколаївські громадські активісти запропонували встановити на косі точну копію бюста Суворова за набагато меншу суму (до 30 тисяч гривень) з матеріалу, який уже не привабить грабіжників. Виготовити такий пам’ятник готовий миколаївський скульптор Дмитро Кореновський. А проект Івана Булавицького можна було б реалізувати в обласному центрі. Однак у місцевої влади, що називається, руки не доходять.
— Загалом особистість і подвиги Суворова залишаються недооціненими, — упевнений Сергій Безушко. — Пов’язано це з тим, що великого полководця асоціюють виключно з царською Росією. Хоч у складі його військ (Маріупольського і Павлоградського полків) були й українці, колишні козаки Запорізької січі. І, врешті-решт, територія сучасної України сформувалася завдяки його подвигам. Але не називають у Миколаєві районів і площ ім’ям Суворова, не встановлюють йому монументів. Невже не гідний він такої самої слави, як інші герої різних епох?
Ескіз пам'ятника Суворову, представлений на конкурс в 2010 році