Анатолій МОКРЕНКО,
народний артист СРСР і України,
лауреат Національної премії
імені Т. Шевченка, професор
для «Урядового кур’єра»
Мотивація натхнення у справі, якій присвячуєш своє життя, неодмінно потрібна кожному. Бо саме з цим пов’язані наші успіхи чи невдачі. Тож такі мотивації можуть або згасати, і тоді людина шукає іншої долі, або ж, навпаки, зміцнюватися — тоді отримуєш справжню творчу радість від того, чим займаєшся.
У моєму творчому житті була одна пам’ятна історія. Вона хоч і не стала переломною, та змусила по-іншому поглянути на деякі речі, надати чомусь додаткової ваги. Йдеться про мої професійні співочі початки, коли активно співпрацював із нашими провідними українськими композиторами-піснярами і в концертах, і на радіо. Платон Майборода, Олександр Білаш, Борис Буєвський, Анатолій Кос-Анатольський, Ігор Шамо, Костянтин М’ясков — скільки чудових пісень вони подарували Україні і світу! До речі, вважаю 70—80-ті роки минулого століття найпродуктивнішими в розвитку української пісні та її виконавства: О. Таранець, Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, Л. Остапенко, Ю. Гуляєв, М. Кондратюк та інші.
Історія, про яку йдеться, не проста і не весела, а навіть трагічна. Якось отримую листа від молодої вчительки, мені не знайомої: «Ви врятували мені життя». Перша моя реакція: це якась помилка або непорозуміння. Бо мені не доводилося когось рятувати. Читаю листа далі і дізнаюся зовсім несподіване.
Молода вчителька втратила спершу маму, а потім чоловіка, з яким щойно одружилася і якого сильно кохала. Такий подвійний удар долі вразив молоду жінку настільки, що вона в стані емоційного зриву вирішила накласти на себе руки. Але останньої миті, коли готова була зробити фатальний крок, раптом почула по радіо пісню:
Нагадай мені, смереко,
Сонце в небі синім
І над обрієм далеким
Стріли журавлині.
Нагадай мені діброви
І лункі глибокі звори в горах,
Нагадай мені дівчину,
Що прийшла на полонину
навесні…
Прозвучала тоді пісня композитора К. М’яскова на вірші В. Безкоровайного «Полонина».
Карпатські полонини на вершинах гір під небом, коли вони в цвіту — диво дивне. Неодноразово пив я їхню красу та високу замріяність, коли ще геологом ходив по Карпатах… Гарна була пісня. Мабуть, виконував її з ностальгією, бо було що згадати.
Разом з авторами пісні написали молодій учительці листа, зворушені її непростим випробуванням. А ще — дуже повірили в силу пісні, силу, що здатна повертати людину до життя, а не лише розраджувати чи розважати.
Я виховувався на піснях війни і з багатьох свідчень знав, як хороша пісня зміцнювала дух наших бійців перед боєм. Наприклад, про виконання гімну «Ще не вмерла Україна» бійцями УПА перед їхнім розстрілом писали багато. Допускаю, що випадки, подібні цьому, могли бути з іншими. Для мене це стало величезним потрясінням і поштовхом до великої віри в силу Пісні та співу в житті кожного з нас. Бо спів — це не винахід людської цивілізації, а життєдайний дар всесильної Природи. Існує він стільки, як і саме людство. Це — могутній духовний стимул і своєрідний допінг, це — зброя в життєвій боротьбі.