ДАТА
85 років тому трагічно обірвалося життя великого патріота України
25 травня 1926 року до скромно вдягненого перехожого, який зупинився біля книжкової ятки на розі паризької вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель, підійшов незнайомець. Запитавши, чи шанувальник книжок справді Петлюра, він вихопив пістолет і випустив у беззбройного співрозмовника сім куль. Через 20 хвилин колишній глава УНР помер від поранень, а його вбивцю, який назвався Самуїлом Шварцбардом, затримали на місці злочину. За словами стрілка, його діями керувало прагнення помститися за єврейські погроми, вчинені свого часу петлюрівцями.
Вирок вбивці - 1 франк штрафу
Слідство, яке тривало понад рік, так і не дало відповіді на головне запитання: ким був вбивця Петлюри - фанатиком-одинаком, "сліпим" знаряддям у руках більшовицьких спецслужб чи їхнім безпосереднім агентом?
Проте ще задовго до початку судового процесу до справи активно підключилася "радянська сторона". 18 січня 1927 року член колегії Народного комісаріату закордонних справ СРСР Олександр Шліхтер направляє секретарю ЦК КП(б)У Лазареві Кагановичу спеціальну директиву, в десяти пунктах якої - стратегія дій щодо перетворення суду над вбивцею Петлюри у процес над його жертвою. Одна із головних вимог: "Надати в розпорядження захисту відповідні документи і свідків".
У самій Франції розгортається масштабна кампанія, до якої долучаються практично всі емігрантські сили з колишньої Російської імперії - від чорносотенців-монархістів і денікінців до противників Петлюри в українському русі. Петлюрівці перетворюються на єдиних винуватців єврейських погромів в Україні. Чи не єдиний, хто засуджує терористичний акт та спростовує висунуті проти Петлюри звинувачення в антисемітизмі - Нестор Махно.
Французькі газети описують жахливі подробиці єврейських погромів, не забуваючи нагадувати читачам, що Самуїл Шварцбард - громадянин Франції, який воював за неї у роки світової війни. Про те, що уродженець Російської імперії ще до війни встиг побувати в австрійській тюрмі за невдалу спробу пограбування банку, а після 1917 року повернувся до Росії, де начебто брав участь у каральних акціях червоних проти українських селян, воліють не згадувати.
На суді, що тривав з 18 по 27 жовтня 1927 року, вбивцю захищає один з кращих адвокатів - комуніст Андрі Торес. Загиблого Петлюру звинувачують в організації масових єврейських погромів, антисемітизмі і "підозрілих зв'язках" із Німеччиною, що для французів, які ще не забули жахи недавньої війни, - вже злочин. Як пише у мемуарах відомий співак Олександр Вертинський, на процесі виступають численні свідки погромів, а одна з жінок навіть демонструє приголомшеним присяжним і присутнім в залі страшні рани, що залишились у неї на місці відрубаних петлюрівцями грудей. Перевіряти, чи ці свідчення відповідають правді, суд навіть не намагається.
У ході процесу стверджується, що нарукавна пов'язка із написом "Бий жидів - рятуй Україну" - обов'язковий елемент військової уніформи петлюрівців, а Шварцбард навіть заявляє, що Богдан Хмельницький був "головним погромником", а Петлюра - ідейний "внук Хмельницького". Як наслідок, 8 із 12 присяжних ухвалюють нечуваний для таких процесів вердикт - виправдовують вбивцю. Проігнорувавши всі "незручні" факти, вбивцю зобов'язують сплатити 1 франк штрафу "за забруднення тротуару" кров'ю забитого, а всі судові витрати має сплатити. вдова Петлюри.
Жах погромів
Чи справді на совісті петлюрівців єврейські погроми? Прикро, але так. Невдовзі після завершення громадянської війни у підготовленому в радянській Росії "Скорбном листе погромов", на який посилається відомий дослідник Віктор Савченко, скрупульозно вказані як місця трагедій, так і їх винуватці. Із погромів, що сталися в Україні, 226 - справа білогвардійців, 834 - різних повстанських отаманів, 139 - петлюрівців та 29 - польських військ. Із зрозумілих причин не згадується "вклад" червоних, на совісті яких щонайменше сорок єврейських погромів, у тому числі особливо жорстокі і криваві - у Глухові і Новгороді-Сіверському.
Чи є підстави стверджувати, що вчинені петлюрівцями погроми були не окремими ексцесами, яких не уникла і Червона армія, а виявом цілеспрямованої антисемітської політики? Ні, і ще раз ні. Втім, краще процитувати відомого ідеолога сіонізму Володимира Жаботинського: "Безсумнівним фактом є те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто із провідних діячів українського уряду не був погромником. Я виріс поруч з ними, я разом з ними боровся проти антисемітизму: ніхто і ніколи не зможе переконати жодного сіоніста із Південної Росії (на жаль, для автора цих слів Україна залишилась "Півднем Росії" - В. Ш.), що подібні люди були антисемітами".
Йому вторить не менш відомий діяч сіоністського руху, заступник міністра в уряді УНР Арнольд Марголін: "Український уряд послідовно виступав проти погромів і не несе за них жодної відповідальності".
Надбанням істориків уже стали численні документи, які свідчать, що Петлюра наполегливо боровся проти антисемітизму. Причому йдеться не лише про накази і розпорядження, які часто ігнорувалися занадто "самостійними" керівниками номінально підлеглих уряду УНР військових формувань. Чимало погромників було засуджено до страти, серед них організатори кривавої різні у Проскурові, спровокованої пробільшовицьким заколотом.
Стурбований розгорнутою у західноєвропейській пресі кампанією публікацій про нібито здійснювані військами УНР масові єврейські погроми, Петлюра восени 1919 року пропонує створити Міжнародну слідчу комісію та запрошує до роботи в ній лідерів провідних закордонних сіоністських організацій. Однак ніхто з них не ризикнув приїхати в охоплену громадянською війною Україну, щоб викрити неправду, яка, за словами Петлюри, ганьбить "як добре ім'я Армії, так і нашої Республіки".
Отож, як не погодитись із виваженою оцінкою Національного директора з питань міжнародних культурних зв'язків Антинаклепницької Ліги Йозефа Ліхтена: "На превеликий жаль, серед не українців його (Петлюри - В. Ш.) ім'я стало майже символом ворога єврейського народу. Але чим ще він міг запобігти погромам, які спалахнули на охопленій анархією території, коли сам він не мав повного контролю над своїм військом? Слід визнати великою історичною несправедливістю сам факт звинувачення Петлюри у злочинах різних отаманів".
Кому вигідно?
Навряд чи найближчими роками стануть доступними документи, що беззаперечно засвідчать, ким насправді був убивця Петлюри. Тому поки що доводиться керуватися давньоримським правилом - кому вигідний злочин?
Відомо, що керівник УНР не надбав статків за часів свого перебування при владі. Як згадують сучасники, "Петлюра живе убого, обідає без вина (мова йде про Францію, де воно - дешевше мінеральної води - В. Ш.)". Притулком родині українського політика служить наймана двокімнатна квартира без кухні на п'ятому поверсі будинку. Але навіть за цих умов Петлюра знайшов можливість для видання "товстого" журналу "Тризуб", який аж до окупації фашистами Франції читатимуть українці по всьому світу. Зрозуміло, це не проходить повз увагу більшовицького керівництва.
Та чи не останньою краплею, що переповнила "чашу терпіння" радянських спецслужб, на думку дослідників, стало повернення Пілсудського до влади у Польщі. Варто нагадати, що "битий" під Варшавою Сталін ще довго вважав поляків найімовірнішим і найсильнішим ворогом СРСР, а тому боявся відновлення давнього союзу Петлюри з Пілсудським.
Чому так затято включились у кампанію очорнення петлюрівського руху начебто кровні вороги більшовиків - білогвардійці? Відповідь лежить на поверхні, бо саме денікінці "прославилися" кривавими єврейськими погромами, наймасштабніший з яких відбувся у Кривому Озері. Матеріали комісії, яка розслідувала цей злочин, донині викликають жах: "Кількість трупів похованих - майже 400. Поховано окремих черепів 36, потім окремих кісток кілька мішків; залишків, з'їдених собаками, до 100. Точну кількість убитих не вияснено. 90% жінок від 12 до 16 років згвалтовано денікінцями".
Причому на відміну від петлюрівських погромів, йдеться про цілеспрямовану "національну політику". Підтвердженням може служити меморандум, складений у грудні 1919 року Центральним комітетом надання допомоги євреям, що постраждали від погромів. У ньому, зокрема, йдеться про результат перемовин представника Харківської єврейської общини Супраскіна із денікінським генералом Шкуро:
"Тот ему объяснил, что евреев абсолютно щадить не будут, так как они все - большевики. Тогда г. Супраскин спросил, почему не было погромов в местностях, занятых адмиралом Колчаком. Генерал Шкуро ответил, что Колчак вынужден считаться с американскими евреями, которые управляют теперь всем".
Після ознайомлення з цим документом важко не погодитися з гірким визнанням ідеолога Білого руху Василя Шульгіна: "Біла справа започатковувалася майже святими, а закінчили її майже бандити". Саме прагнення обілити себе, переклавши всю провину на борців за незалежність України, об'єднало білих з червоними під час судового процесу над Петлюрою. А тому правда про нього потрібна не лише історії, бо штучно насаджені 85 років тому українофобські і антисемітські міфи живуть донині.