У Миргороді над Хоролом цілий день гоготіли горна та дзвеніли молотами ковалі. Кували розпечене залізо й тоді, коли було сонячно, і під дощем, що пішов надвечір. Цього дня тут відбувався ковальський фестиваль на честь Петра Федоряки, учителя математики й інформатики, відомого на всю Україну коваля із села Трудолюб. Він пішов на війну й не повернувся.
На кладовищі, де на могилі Петра встановлено викуваний побратимами-ковалями хрест із вплетеним у чорний сталевий орнамент молотом, дружина Петра Валентина розповіла мені історію їхнього кохання, яке запалилося раптом у селі на Сумщині, де вони ходили в школу. Покохалися парубок і дівчина, а пізніше й побралися після закінчення вишів. Вона закінчила Сумський педагогічний, Петро — механіко-математичний факультет Харківського державного (нині національного) університету.
Знаючі люди можуть підтвердити, що на мехмат дуже важко вступити, а ще важче провчитися п’ять років й не вилетіти з університету. Бо якщо ти не здібний розбиратися в магії цифр і формул, то не зможеш тут навчатися. Петро закінчив факультет і пішов навчати сільських дітей не лише математики, а всього розумного й доброго. Інформатику, мови програмування у сільській школі почав викладати тоді, коли про це мало що чули… Згодом слава про нього розлетілася далеко за межі Полтавщини… Ну, а потім став ковалем. Мабуть, голос крові покликав. Дід і батько в нього були вправними механіками, а хтось там в глибині віків таки мав бути й ковалем, адже коваль, який має справу з чарами вогню й металу — це містична професія, яку часто передають з роду в рід.
Спочатку Петро кував ворота й усілякі сталеві огорожі, потім став майстром з виготовлення ножів. Тут слово «виготовляти» не зовсім доречне, бо все, чого торкалися його руки ставало не просто предметом, виробом, а творінням. Коли в Cвятому Письмі написано «ви боги», то це про Петра, тобто творця.
— А ще він мав божу іскру ділитися секретами ковальської науки, які йому відкривалися, — каже побратим і односельчанин Петра Станіслав Красюк. — На таку щирість здатний не кожен майстер.
Станіслав згадує, як якимось невідомим відчуттям у ньому, працівникові райавтодору, Петро відчув ковальську душу і вмовив покинути колишню роботу, щоб стати біля ковадла. Роман Марюта, у якому Петро відкрив творчий хист, змінив військову кар’єру на роботу в кузні. Тепер, коли вчитель загинув, Роман продовжує його справу разом з іншими ковалями, яких зібрав довкола горна Петро.
Десь глибоко в серці дружини коваля Валентини Федоряки незагойний жаль, що чоловік пішов на війну. Він, каже, як волонтер міг би зробити багато корисного для своєї країни, якби не загинув. З перших днів війни у «Петровій кузні» виготовляли надійні бронежилети, які були легші на кілька кілограмів від казенних, але набагато надійніші. Тут кували дефіцитні скоби, необхідні для будівництва бліндажів, майстрували буржуйки, які холодної пори зігрівали серця і душі мобілізованих і добровольців. Тоді, у перші тижні війни, цього нічого не було. А ще взували, одягали, годували босе й голодне військо. Цього, здавалося, було достатньо, аби совість не ятрила душу. Але він пішов у військкомат і його направили під Шахтарськ, тобто в самісіньке пекло.
Кажуть, що було помилкою заводити наші війська в той котел. Можна лише здогадуватися, у якому вогні горіли там хлопці. Недарма ж саме у мить, коли Петро загинув, він прийшов до Валентини уві сні, щоб сказати: «Усе страшне позаду».
Уявіть, що там тоді робилося, якщо смерть стала полегшенням.
Вони вже виходили з того пекла, коли нарвалися на кілька російських танків, які розстріляли наші БТРи чи БМП впритул. Сталося це 31 липня 2014 року. Молодий воїн, який дивом уцілів, поховав Петра в українській, але окупованій землі. Все це показували російські ЗМІ, які дивним чином опинилися в цьому місці, саме в цей час… Ніби вони чекали, аби зафільмувати трагедію. Це було тяжко потім дивитися. Віддали ж тіло Петра, як і інших полеглих в тому бою, лише через три місяці. Добре, що той, хто рив могили й закопував тіла, вибрався з полону й розповів, хто й поруч з ким лежить у могилі.
Перепоховали Петра на невеличкому кладовищі, що розташоване на околиці села Трудолюб під Миргородом. У школі, де він викладав, встановлено меморіальну дошку, а також у селах на Сумщині, де Петро народився та закінчував школу. Його ім’я викарбовано на меморіальній дошці, встановленій в ХНУ імені В. Н. Каразіна. Однак, як на мене, найбільшою шаною воїнові й майстрові став ковальський фестиваль у Миргороді на березі Хоролу. Тут у кожному відблискові полум’я, що миготить в ковальському горні, в кожному звукові, який виникає після удару молотка об ковадло, в кожному творінні майстрів живе Петрова душа.
От стоять цього разу більше трьох десятків ковалів з Київщини, Полтавщини, Харківщини, Житомирщини, Львівщини біля своїх горнів, нагрівають до червона метал і творять з нього дива, і ти думаєш, що можна вічно дивитися на вогонь, який виривається з горнів, і коли біля них працюють ковалі. Безкінечно можна спостерігати також, як тече розплавлена бронза, з якої коваль із закіптюженим обличчям виливає меч-акінак, котрий був священним у скіфів. При цьому він пояснює, що такий точнісінько меч створив його вчитель Петро Федоряка ще до війни і він тепер лише відтиснув його в землі, аби відлити такий самий.
А десь поряд проходять шабельні бої козацтва й поєдинки закованих у панцер лицарів, змагаються лучники й ті, хто влучно кидає ножі. Уся ця зброя, викувана ковалями, прекрасна, досконала, як і все, що створено для війни. Трішки далі під стінами козацької фортеці йде вінчання, де за священника вусатий коваль Станіслав Красюк. Петро Федоряка десь дізнався про весільну традицію, що зветься заковуванням. Це коли коваль пов’язує молодят рушником, обводить їх тричі довкола ковадла, яке служить за вівтар. А потім вони всі разом кують кільце, символічне сонце щастя й міцності родини.
«Що Сварог (бог — покровитель ковалів) поєднав, ніхто повік не роз’єднає», — вимовляє коваль.
Кажуть, що тисячу, а може й більше років тому в селах, де не було священника чи батьки перечили шлюбу закоханих, проводили обряд заковування, себто своєрідне вінчання проводив коваль у кузні, котра зазвичай стояла край села. Залізне символічне сонце з викарбуваними навічно написами як свідоцтво про одруження після фестивалю почеплять у «Петровій кузні» на цвях, де вже висить дев’ять таких свідоцтв. До речі, усі «заковані» пари живуть щасливо. Цього разу було «заковано» ще дві, для яких ще викували й гак, за який чіпляють колиску.
Однак головна подія фестивалю — кування сонячного годинника, який створюють ковалі. Щороку обирається тема для годинника. Нинішнього — це українська мережка. Отож зрозуміло чому зараз стрілка, від якої в сонячний день падатиме тінь на циферблат (аби вказати час) у вигляді голки з вушком, а квадратні пластини, на які розігрівши до червона, ковалі приварили 12 римських цифр, покарбовані українським візерунком.
Перед війною, коли Петро Федоряка започаткував свято, він мріяв, аби ці сонячні годинники після кожного фестивалю по одому щороку ставити в Миргороді, який би став містом сонячних годинників. Він встиг викувати лише один. Тепер кожен годинник роблять у пам’ять про воїнів-ковалів, котрі полягли на цій російсько-українській війні. Другий годинник викували на честь Григорія Матяша з Києва, котрий загинув 31 липня через рік після Петра. Третім вшановано Дмитра Назаренка з Кременчука, четвертим — Сергія Рибченка з Нікополя, п’ятий на честь Андрія Дрьоміна з Тернопільщини, на шостому цьогорічному фестивалі майстри присвятили свою роботу Андрію Козюбчику, другові «Оресту», майстрові-ковалю і воїнові з Кривого Рогу, який загинув у Пісках.
За п’ять років на війні загинуло семеро ковалів. Петро Федоряка серед них.
Леонід ЛОГВИНЕНКО,
для «Урядового кур’єра»
Від автора: До речі, фестиваль відбувся завдяки фермеру Дмитру Гарячкіну. Місцева влада це свято не підтримала.