Історик, ветеран військово-морського флоту, капітан І рангу Володимир Шило у дитинстві, дивлячись на любовно вбраний у вишитий рушник старенький портрет Шевченка, називав його «дідом Тарасом». І це не дивно, адже поет сприймався як член сім’ї вже кілька поколінь, а читаний-перечитаний томик «Кобзаря», як і в інших українських родинах, був найбільш шанованою книгою. Проте згодом сталася взагалі неймовірна, майже містична історія.
Врятувала річка
«День 22 червня 1941 року запам’ятався мені прощанням з батьком, який збирався на фронт. Він увійшов до
світлиці, взяв дідівський «Кобзар», попросив мене і маму потримати його на грудях біля самого серця, поцілувати і віддати йому», — поринає у спогади мій співрозмовник. Федір Іванович поклав книгу в мішок за спиною і запевнив рідних, що все з ним буде добре, тому що його захищатиме любов дружини й сина.
Настала осінь. Ще кілька місяців тому хлопчик чекав її з нетерпінням, адже мав стати першокласником. Однак у місто прийшли фашисти. Мати з сином дуже сумували, не знаючи як там їхній дорогий воїн. Чи живий? Чи повернеться колись додому? А він тим часом у складі майже розбитих, практично беззбройних дивізій підходив до Кавказу. Сили ворога переважали. Цілий тиждень знесилені солдати без сну і відпочинку рухалися під свинцевим дощем. Із роти в сто чоловік лишилося тільки восьмеро, серед них були поранені. Їх усіх врятувала випадковість: на шляху трапився глибокий рів, що вів до річки. Це допомогло трохи відірватися від німців. Знесилені і охлялі воїни впали і заснули, як то кажуть, мертвим сном.
«Я теж був зовсім знесилений, — пригадував Федір Шило у післявоєнні роки. — Але комусь треба було охороняти товаришів. А щоб не заснути, я пішов поволі до річки. Напився води, набрав у каску і ледь живий повертався назад. Тоді й побачив у темряві якісь колоди. І зрозумів, що це — порятунок…»
Федір Іванович почав будити солдатів, поливаючи їх холодною водою. Та, здавалося, привести до тями страшенно виснажених людей було неможливо. Довелося вигукнути: «Нас оточують німці! Рухаймося вперед!» Це спрацювало — воїни почали пробиратися ровом у бік річки. Колоди насправді виявилися розваленим плотом. Їх скріпили залишками мотузок та ременями від штанів і, спустивши на воду, попадали зверху й довірилися течії. Отямилися не скоро — тільки коли зачепилися за якесь коріння: рибалка розбудив червоноармійців та допоміг їм вибратися на берег. Вони озирнулися і побачили, що це околиця села.
Кулі у книзі
Зачувши про солдатів, котрі кілька діб нічого не їли, жіноцтво почало зносити все, що було їстівного. Голова колгоспу розпорядився натопити баню, випрати і полагодити військову форму. Тим часом артилерійська канонада щоразу звучала ближче. «То вже була прифронтова зона, і німці могли з’явитися будь-якої миті, — переказує батькові спогади Володимир Шило. — Невдовзі голова колгоспу звелів солдатам збиратися, запропонувавши відвезти їх у місто до військкомату. Коли складали виділені продукти, хтось помітив у татовому заплічному мішку два отвори від куль. До тіла вони не дійшли, тож почали шукати, що їх могло зупинити…»
А кулі ті застрягли в старенькому «Кобзарі». Від несподіванки всі завмерли: якби не книжка — товариша вже не було б серед живих. Потім загомоніли:
— Федоре Івановичу, ви в сорочці народилися!
— Це ж треба — вас Шевченко захистив!
— Таке нечасто побачиш!
А дивом уцілілий воїн притискав до грудей «Кобзаря», дякуючи йому за дивовижний порятунок.
Із сімейною реліквією за плечима дійшов Федір Шило і до перемоги. За мужність та героїзм мав багато державних нагород. Повернувся додому і через 9 років передав дорогу книгу синові, який мав намір навчатися у Київському військово-морському політучилищі: «Нехай «Кобзар» буде біля тебе і в твоєму серці. Довірся йому!»
Щасливчик
«Так почалася моя 30-річна служба і на Чорному морі, і на Балтиці, і на Тихому океані, і на Півночі, — говорить Володимир Федорович. — Двічі мене повертали майже з того світу. Але то було потім. А спочатку мене по-справжньому врятував батьківський «Кобзар». Я з ним ніколи не розлучався».
У 1957 році Володимира Шила відправили у місто Находка служити на підводному човні. За його словами, після війни часто виникали аварійні ситуації. Тоді після третьої доби перебування в морі раптом почало гаснути світло, виник відчутний крен на корму. Невдовзі з’ясувалося, що заливає акумуляторний відсік. Пробоїну довго шукали, пірнаючи у воду. Коли знайшли, не зразу змогли її закрити. Молодий офіцер-політпрацівник Володимир Шило працював нарівні з усіма. А коли страшенно втомленим повернувся в каюту, підняв з підлоги «Кобзар» і повалився на ліжко. Оскільки світло весь час мерехтіло, чоловік прикрив обличчя розкритою книгою і провалився в сон. Важко сказати, скільки минуло часу до тієї миті, коли сталося коротке замикання.
«Великий іскристий сніп з ядром, як у кульової блискавки, сильно вдарив мене в обличчя, вірніше — просто в розгорнутий «Кобзар». Від удару я миттєво підхопився. У каюті все горіло, горів і я сам. З обпаленим волоссям, у тліючому одязі і з опіками обличчя та шиї, я вискочив у коридор, ще не розуміючи, що сталося, — пригадує Володимир Федорович. — Прибігли матроси, почали гасити пожежу, покликали лікаря. Коли згодом я з ліхтарем в руках зайшов до каюти, там було все чорне і обгоріле. А на підлозі лежали залишки майже повністю згорілого «Кобзаря» — книги, що врятувала життя спочатку моєму батькові, а потім і мені. Після того випадку мене охрестили Щасливчиком».
Володимир Шило вважає, що в основі дивовижного порятунку і батька, і його самого лежить безмежна любов до Тараса Шевченка. Що це істинно так — підтвердило безпосередньо життя.