Воїн-інтернаціоналіст Сергій Єгоров їхав у відпустку до рідної домівки, у Бучу. На календарі — Новий рік. Чудова нагода зустріти свято у колі рідних. Не кожному в Афгані так щастило. Ось і його триповерховий будинок. Швидко піднявся на другий поверх і подзвонив до своєї квартири. Хвилини очікування здавалися вічністю. За дверима почув неспішні кроки. На порозі з’явилася мати — у чорному одязі, за рік постарішала на десяток років. Сергій був вражений: хто з рідних помер? А мати, побачивши сина, оніміла. Через кілька хвилин вигукнула: «Сину, ти живий?! Ми ж тебе поховали!» — і знепритомніла. З квартири вибігли батько й брат: «А ми днями на тебе «похоронку» отримали»…
Така історія мого однокласника, якого після школи зустрів через 13 років, коли він пройшов лікувально-трудовий профілакторій. «А я думав, не зайдеш. Кому тепер потрібен колишній воїн-інтернаціоналіст? Вибачай, щойно прокинувся, у мене зараз гармидер», — зустрів мене Сергій. У кімнаті було неприбрано. На кухонному столі недопалки. Серед цього сміття лежав нарізаний оселедець, цибуля. Поруч — порожня пляшка з-під горілки. Сергій стомлено сів на канапу, відсунув убік сіру пожмакану постільну білизну. Коли спробував запалити цигарку, це йому не одразу вдалося, руки тремтіли. Затягнувшись нею, почав розповідати:
«До армії я майже зовсім не вживав спиртного. Після школи закінчив ПТУ, вчився на слюсаря. Потім — армія, потрапив до Афганістану. Прибув до своєї частини. Пам’ятаю веселі безтурботні обличчя хлопців. Здавалося, що нічого тут серйозного не діється. Але як я помилявся! На початку знайомства став розповідати їм анекдоти. Сміються. Вони запропонували мені цигарку. Затягнувся один раз. Потім почав кашляти, а бійці регочуть і втішають: незабаром звикнеш, хороший засіб для забуття, особливо перед боєм з «духами». Потім я зрозумів, що то було за зілля.
Про службу в горах згадувати не хочеться. Особливо після одного випадку. Якось перед «дембелем» викликав мене комбат і каже: «Тут невеличка помилка вийшла. Твоїм рідним відіслали телеграму, що ти загинув смертю героя. Їдь додому, заспокоюй». Я пригадав, чому так сталося. Наш командир роти їхав у відпустку. Попросив, щоб я відвіз його до аеродрому. Поки я був у дорозі, мою роту підняли за тривогою. З того рейду майже ніхто не повернувся. Кажуть, «вертушки» прийняли наших за душманів і накрили їх вогнем. Хто тепер скаже правду…
Після повернення на батьківщину три роки все було нормально. А потім мати померла, за нею і батько. Все пішло шкереберть. Брат одержав квартиру і переїхав туди зі своєю сім’єю. Із дружиною розлучився через горілку. Вона написала заяву дільничному, а той мене відправив у спецзаклад. Що й казати! Часто думаю: краще б в Афгані загинув, якби знав, що мене тут очікує… Я там призвичаївся до «дурі», спочатку курили план, потім звикли до більш діючих. У Союзі був «на голодному пайку». Мені цього не вистачало. Щоб це якось притупити, почав зловживати спиртним. Проте спиртне — це дитячі пустощі порівняно з тим, що вимагав мій організм…»
…Спливають роки. Вже нема в живих мого однокласника. А я часто замислююсь над тим, як склалася б його доля, якби він не потрапив до Афганістану. Адже був він старанним учнем, веселим, з почуттям гумору й непогано навчався…