Що важливіше: виховати дитину, здатну пристосуватись до сьогоднішнього життя, чи таку, що зможе його змінювати на краще? Думаю, однозначної відповіді не буде. Позицію батьків визначатиме багато факторів. Не одностайні й педагоги, хоча кожен з них в офіційній обстановці стверджуватиме, що виховує творців кращого майбутнього. Але часто виходить, як у прислів’ї: «Сіяв гречку, вродив мак — нехай буде так». Потурають цьому й учителі, а також батьки, у яких слово розходиться з ділом.
Простий приклад. На уроках багато уваги приділяється екологічному вихованню. А чи буде ця робота ефективною, якщо під вікнами однієї з київських шкіл уже багато років копають ями, в які ховають сміття? Чи завжди відповідає реаліям сьогодення твердження про те, що знання відкривають шлях до кращого життя? Цю тезу одразу заперечить син кандидата наук, який не залишив наукову установу і тепер, на відміну від колег, що перейшли торгувати на базар, бідує. Прикладів, які свідчать про відсутність у молоді мотивації вчитись і дотримуватись моральних принципів, — греблю гати. І все ж державі потрібні не пристосуванці до гіршого, а молоді люди, які зможуть зробити життя кращим. Про це мають дбати не лише вчителі, а все суспільство. Заради майбутнього.
Останнім часом саме педагоги наголошують на цьому. Більше того, беруть на себе відповідальність за майбутнє. Зокрема про це йшлося у Києві на зустрічі ректорів провідних європейських педагогічних університетів, на якій вироблялась стратегія і тактика підготовки вчителів. А вже діючі педагоги-новатори (серед них і українці) на зустрічі в Тбілісі ухвалили «Маніфест гуманної педагогіки». Вони стверджують, що не можуть залишатися осторонь дійсності, яка ламає долі підростаючого покоління та руйнує освітній світ, не можуть займатися тільки одним завданням: озброєнням підростаючого покоління знаннями, вміннями і навичками, а точніше підготовкою школярів до здачі екзаменів і пристосуванням їх до життя, прищеплюванням сумнівної «конкурентоспроможності». Дітей треба захищати від агресії середовища, від посягань сил темряви.
Сили, видимі та приховані, з якими ми зіштовхуємось, здаються нездоланними, наголошують новатори. Але ні: наші можливості більш могутні, ніж міць зовнішніх сил; вони містяться в нашому мистецтві виховання, в мудрості, відданості, терпінні та любові до дитини. Для цього треба перемогти страх у собі, здійснити подвиг — стати героєм духу. Таке вольове рішення залежить, переконані педагоги, тільки від них самих. Особистість народжується в боротьбі з самим собою.
Чи нове щось пропонується? Мабуть, ні. Скільки існує людство, спроможні педагоги завжди несли світло, вчили не пристосовуватись до гіршого, а боротись за краще. В усі часи це вимагало самопожертви. На жаль, не став винятком і наш час. Реалії сьогодення гноблять і педагога, і духовний світ дитини. Піднятись над приниженням особистості, переконати школяра в тому, що він може і повинен зробити світ кращим може лише педагог, у якого слово не розходиться з ділом. Він має бути прикладом, всім своїм життям стверджувати: «Роби, як я!» До цього закликають вчителі-новатори. І це дуже добре. Вони більше не можуть і не хочуть миритись із сірістю, підлаштуванням до особливостей перехідного періоду. Вони прагнуть чесно виконувати свій обов’язок. Держава має цьому сприяти. Тоді бур’ян не забиватиме посіяне.