Появу Національного музею гончарства в Опішному напророчили ще в ХІХ столітті. Спочатку професор Анастасій Зайкевич у 1879 році вперше здійснив польову експедицію й зібрав колекцію глиняних виробів Опішного, за якою 1882-го опублікував перший у Європі альбом з мотивами українського гончарного орнаменту. 1893 року те саме зробив Іван Зарецький, який зібрану колекцію кераміки передав музеєві Полтавського земства. У 1904-му художник-кераміст Петро Ваулін заснував в Опішному перший в Україні громадський музей старовинних гончарних виробів.

1954-го ідею створення в Опішному національного культурно-мистецького центру виношував всесвітньо відомий кінорежисер і письменник Олександр Довженко. Він записав у щоденнику пропозицію до уряду про перетворення Опішного на «зразковий центр уваги всіх будівників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців», подібно до того, як це «зробив Пікассо в одному глухому керамічному містечку». У 1968 році філософ-естет Леонід Сморж уперше обґрунтував потребу створення тут заповідника народної творчості.

Провісник українського Відродження

Ідею творення національної гончарської скарбниці України втілювали на руїнах радянської імперії. Її становлення за часи перебудови (1985—1991) стало провісником українського Відродження. За створення в Опішному музею гончарства активно виступила творча еліта тогочасної України: Олесь Гончар, Михайло Дерегус, Іван Драч, Леонід Новиченко, Борис Олійник, Леонід Сморж, Тетяна Яблонська та багато інших.

У 1986 році Полтавський облвиконком прийняв рішення створити музей гончарства в смт Опішні. Це стало своєрідним проривом у поступальному розвитку української культури, збереженні гончарної спадщини українців. Тоді уявляли, що це буде музей опішненського гончарства. Проте за рік уже мріяли про обшири гончарства Полтавщини.

1987-го у структурі музею засновано перший в Україні меморіальний музей-садибу славетної гончарки-іграшкарки Олександри Селюченко. Це стало унікальним явищем тогочасного музеєзнавства, оскільки в оселі народної майстрині в недоторканному вигляді було збережено надвірні будівлі, інтер’єри, предмети повсякденного побуту і творчі роботи.

У 1988 році музей започаткував проведення всеукраїнського свята відродження мистецьких традицій «День гончаря». Районне компартійне керівництво заборонило офіційно використовувати слово «відродження». Проте зупинити процес відновлення української державності, культури, мови партфункціонери вже не змогли. День гончаря відтоді відбувається щорічно (з 2009-го — Національний день гончаря; з 2012-го — Національний фестиваль гончарства).

1988 року музей проголосив курс на створення державного музею-заповідника українського гончарства: «Предмет пізнання й відображення в музеї — українське гончарство як явище культури в усіх вимірах». 1989-го цю, здавалося, нереальну в радянську добу ідею українських інтелектуалів стали втілювати, бо рада міністрів УРСР ухвалила постанову про створення на базі музею гончарства державного музею-заповідника українського гончарства — всеукраїнського центру збереження, вивчення й популяризації гончарної спадщини України. Попри політичні й економічні колізії, розбудова музею набувала стрімких обертів.

Ось хронологія найбільшого внеску закладу в утвердження української Незалежності: 1992-й — засновано перше в Україні наукове керамологічне видавництво «Українське народознавство»; відкрито гончарську книгозбірню України — спеціалізовану бібліотеку з проблематики українського та світового гончарства (близько 100 тисяч одиниць зберігання); започатковано аудіовізуальну студію, яка досі створює документальні фільми на теми гончарських заходів; 1997-й — уперше в Україні у структурі музею засновано художній загальноосвітній навчальний заклад зі спеціалізацією «гончарство» — колегіум мистецтв у Опішному (з 2004 року — державна спеціалізована художня школа-інтернат І—ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», підпорядкована Міністерству культури України). Ні до, ні після у структурі жодного музею України не було навчального закладу. Коли в інших опускалися руки перед кризовими викликами у країні, музей з ентузіазмом запровадив проведення симпозіумів монументальної кераміки, які щорічно відбуваються й досі за участі українських та іноземних художників-керамістів. Із симпозіумних творів сформовано унікальну в Європі Національну галерею глиняної монументальної скульптури просто неба (майже 400 творів), яка стала найбільш відвідуваним брендовим об’єктом музею; 1999-й — відкрито меморіальний музей-садибу гончарської родини Пошивайлів. Основу колекції становлять гончарні вироби династії Пошивайлів, початок якої сягає другої половини XVIII століття. Представлено творчість Гаврила та Явдохи Пошивайлів — засновників першого в Україні приватного музею кераміки, який став основою формування Національного музею гончарства. Уперше в Україні з подання музею гончарів з Опішного Івана Білика, Михайла Китриша, Василя Омеляненкя було відзначено найвищою мистецькою нагородою — Державною премією України імені Тараса Шевченка.

Тут будуть ще музеї цегли та кахлів

2000-й — у структурі музею засновано інститут керамології — відділення Інституту народознавства НАН України подвійного підпорядкування (з 2002 року — відділення керамології Інституту народознавства Національної академії наук України), започатковано видання унікального національного щорічника «Бібліографія українського гончарства»; 2001-й — указом Президента України Леоніда Кучми музеєві надано статус національного закладу культури. Науковці музею знайшли програму Полтавського губернського земства зі сприяння гончарному промислу в Опішному, ухвалену 1917 року в добу Української Центральної Ради. Вона передбачала облаштування музею зі зразками старих виробів, а при ньому бібліотеки, видання книжок з проблематики гончарства, розроблення плану навчання в початковій гончарній школі, формування при ній бібліотеки й музею навчальних посібників. Як виявилося, музей цілком втілив цю програму, народжену в буремний час розгортання Української революції 1917—1921 років, доти нічого не знаючи про її існування.

Побачили світ перша книга національного щорічника «Українська керамологія» та «Український керамологічний журнал».

2009-й — відкрито меморіальний музей-садибу філософа й колекціонера опішненської кераміки Леоніда Сморжа. Доти в Україні були музеї тільки видатного українського філософа XVIII століття Григорія Сковороди. Музей звернувся до тодішнього міністра культури і туризму України Василя Вовкуна із проханням ініціювати офіційне заснування у країні загальнонаціонального Дня гончаря. Проте в Секретаріаті Президента вирішили доцільним зробити одне професійне свято для всіх народних майстрів. Так з ініціативи музею Національний день гончаря переріс у День майстрів народного мистецтва України.

2013-й — в історичному будинку Кричевського-Лебіщака (1916) відкрито музей мистецької родини Кричевських. На будівлі започатковано стіну Гончарної слави України, де 20 бронзовими меморіальними дошками пошановано видатних постатей науки, культури і мистецтва, які сприяли розвитку українського гончарства й керамології. З-поміж численних нагород музейного видавництва — перша у країні премія Президента «Українська книжка року» в номінації «За вагомий внесок у розвиток українознавства». Серед відзнак музейних працівників — перша у країні премія імені Бориса Возницького «За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи України».

2016-й — з ініціативи музею під час декомунізації топонімів в Опішному вперше в Україні кілька вулиць отримали імена видатних місцевих гончарів (дві), малювальниць (три), причетних до збереження гончарної спадщини України вчених (дві); 2017-й — спільно з Олесею Говорун (США) засновано щорічну Міжнародну грантову премію Говорунів для молодих мистців-керамістів.

Музей став інституційним членом Міжнародної ради музеїв (ІСОМ); 2018-й — створення музею малобудищанського гончарства (етносела «Гончарія»), в якому буде представлено традиційний побут гончарів початку ХХ століття; 2020-й — створення Музею українського кахлярства і цеглярства на основі збережених двох двоповерхових гончарних печей 1916 та 1967 років. Подібних виробничих гончарних споруд в Україні немає.

Олесь ПОШИВАЙЛО,
генеральний директор
Національного музею-заповідника
українського гончарства,
керівник Інституту керамології,
для «Урядового кур’єра»

Насамкінець.  Усе це засвідчує, що Національний музей-заповідник українського гончарства за роки Незалежності утвердився як загальновизнана національна гончарська скарбниця України, один з найбільших спеціалізованих керамологічних музеїв світу. Аналогів його в Європі немає. Він завжди був, є і буде в епіцентрі творення новітньої Української держави й самовіддано боронитиме українську ідентичність та культурну самобутність.