Їх познайомила пристрасть до парашутного спорту, зблизила обопільна здатність знаходити мотивацію і сили бути разом та радіти самому факта спільного життя. Чоловік усі 33 роки їхнього сімейного забігу з перешкодами ласкаво називав дружину Люсею, а вона його — Якубом. Боротьба за заповітну мрію, щасливу родину та успішну країну — постійні пункти в меню власних пріоритетів, які визначив наш герой. Едуард Семенович випробував себе небом — у кабінах літака та гелікоптера й під куполом парашута, морем — на флотській службі у холодних водах Тихого океану, і вогнем, віддавши сім років відбиттю російської агресії з часу АТО й до самої загибелі в бою у вересні 2022-го під Куп’янськом.

Марив ПДВ, але його «десантували» на флот

Едуард Якубовський народився в лютому 1971 року в Путивлі на Сумщині в родині працівників місцевого оборонного заводу. Змалку мріяв стати військовим, передусім льотчиком-винищувачем. Але дорога до цієї мети видалася доволі тернистою.

У дитинстві багато займався спортом, зокрема біатлоном, читав запоєм книжки й ніколи в житті не курив. Закінчив музичну школу й чудово співав. Але доля його жорстоко била ще з юності. Дуже молодою трагічно загинула мама, і це стало першим дорослим випробуванням, яких у нього було чимало.

«Змалку Едик був допитливим, кмітливим і гіперактивним. У школі його навіть прив’язували панчохами до стільчика, бо не міг всидіти до кінця уроку. Лідер і заводій, але не забіяка. Він звик читати ще підлітком мало не до світанку, увімкнувши під ковдрою ліхтарик, щоб не сварилися старші. Коли ми вже жили разом, так само влаштовував совині ночі — далеко за північ не міг спинитися, поглинаючи захопливе чтиво. І не дивно, що найкращим подарунком вважав книжку», — розповідає дружина пані Людмила, яка тривалий час працювала вчителькою початкових класів.

Одразу після школи вступав у Чернігівське вище військове авіаційне училище, але забракло балів. Місяць боявся приїздити додому, оцінюючи цю невдачу як особистий провал. А потім почав займатися парашутним спортом, готуючись до строкової служби: марив повітряно-десантними військами. Історія його знайомства з майбутньою дружиною почалася в парашутному гуртку Путивльського педучилища, де вчилася Людмила. Їм тоді виповнилося по 17 років.

«Гурток відвідували майже 30 дівчат і тільки двоє хлопців. Серед них і Едик. За ним бігали дівоньки, набагато гарніші мене. Та я теж мала право розраховувати на шанс, адже одразу закохалася в його великі очі. І вирішила: він має стати моїм! Але юнак не звертав на мене уваги два місяці, доки не довелося через запізнення сісти у класі з підготовки на єдине вільне місце — поруч зі мною.

Почали спілкуватися. Виявилося, мешкаємо в одному напрямку. Усю дорогу додому йшли удвох. Відтоді із занять верталися разом. А у травні йому принесли повістку в армію, він запросив мене на проводи, але я проігнорувала, засмутивши його. Уже перебуваючи на збірному пункті в Сумах, на останні дві копійки зателефонував і попросив прийти на розмову. Я прийшла, бо жила поруч. Не знаю, як йому вдалося вибратися з-за огорожі, та ми до ранку простояли під зорями», — поринула у спогади пані Людмила

Небо небом, а у військкомату були інші плани, хоч призовник і виконав 15 стрибків з парашутом. Едуарда десантували на край світу: три роки служив у морфлоті на Далекому Сході, де патрулював простори від Сахаліну до Курил, маючи відповідальну місію радіометриста. Навіть якось перехопив шхуну японських контрабандистів і заробив двотижневу відпустку.

Моряка вірно чекала Людмила, яка досі зберігає коробку з понад 100 листами від коханого. І поки той ходив морями, вона закінчила училище й отримала призначення на роботу в школу в Новосуханівку неподалік Сум.

«Після строкової Едик вступив у Харківський національний університет Повітряних сил. Яким же щасливим був мій Якуб! Я перевелася в Харків, щоб бути поруч. Ми одружилися, щойно він закінчив перший курс. Зробили в серпні в селі в бабусі у величезному наметі весілля і затим поїхали відпочивати у Крим», — згадує співрозмовниця.

Якубовський навчався на пілота винищувача Су-27, закінчив два курси. А з третім не пощастило, відбулося скорочення обсягу підготовки, і йому пропонували довчитися у російських військових вишах, але Едуард категорично відмовився. Рук він не опустив і вступив у Кременчуцький льотний коледж, закінчивши з відзнакою. Дружині довелося їхати за чоловіком у Кременчук, де в них народився первісток Семен.

Попри скруту вони були щасливими, перебуваючи на одній хвилі, запевняє дружина. Едуард співав пісень, щоб син міцно спав, та щойно соліст замовкав, як малий розплющував очі. Інколи ті серенади виконував аж до ранку! І по колу — заняття, ввечері — на роботу, вночі — співи над дитячим ліжечком.

«Роботу пілотові вертольота наприкінці 1990-х було знайти непросто без зв’язків. Тому ми повернулися в Суми, де народився син Павло. 1998 року в сумському центрі зайнятості Едикові запропонували роботу у виправній колонії №116. Там він відпрацював майже 16 років, здебільшого інженером групи з охорони праці цієї установи. Були і там складні часи, коли замість грошей у касі видавали продукти харчування. Але що справді підсобило, то це формат зарплати у вигляді цегли — з неї мій чудовий майстер звів хату, гараж і сауну. Тепер живу ніби всередині пам’ятника чоловікові, бо цей будинок, все, що в ньому, нагадує про його руки, ідеї та натхнення, наші спільні мрії», — розповідає Людмила Якубовська.

У колонії Едуард Якубовський був не лише інженером з техніки безпеки, а й читав лекції «важким» підліткам у ПТУ на базі установи. А фішкою стали історичні й ідеологічні теми, адже викладач глибоко цікавився історією.

Просто сказав: «Завтра їду на схід»

Якубовські були небайдужими до долі країни: приїздили у Київ на підтримку Помаранчевої революції, поділяли цінності Євромайдану. Едуард потім добре знав, за що і з ким воює.

Навесні 2014-го почалося його ходіння у військкомат. Спершу у військо не брали через поранення, якого зазнав ще 2000 року. Тоді працював в установі і заочно навчався у Сумському сільгоспуніверситеті на інженера-механіка. Увечері вертався із занять, і на нього напав розбійник з ножем, ударив у ділянку серця. Едуард втратив багато крові, його життя буквально висіло на волосині. Потім назвав це поранення найважчим з-поміж навіть тих, що мав у роки війни, бо його працездатність знизилася на 25 відсотків.

«Одного дня 2015-го просто поставив до відома: «Завтра їду на схід». Так мій Якуб потрапив у 22 окремий мотопіхотний батальйон 92 бригади, в якому воював до останнього земного дня. Служив командиром взводу, заступником комбата. Штабним ніколи не був — скрізь зі своїми хлопцями, які знали його за позивним «Скіф» через любов до історії. Дослужився до капітана, посмертно йому присвоєно звання майора», — каже пані Людмила.

«Він неодноразово бував у мене вдома в гостях. Дуже хвалив свій батальйон і казав, що пощастило служити в його складі ще з часу АТО/ООС. Якось Семенович приїхав на гостину в грудні 2021-го. Гомоніли про службу, намагалися прогнозувати, що ж буде далі. Якубовський приніс пляшечку рому, сказав, що залишить її в нас на кухні. І відкоркуємо тільки на свято перемоги. Я дотримаюся цієї обітниці», — згадав зустріч перед повномасштабним вторгненням його колега і товариш Юрій Іллічов.

Едуард Якубовський воював під Авдіївкою, Пісками, Попасною. 2018-го зазнав тяжкого мінно-вибухового поранення. Йому видалили селезінку, пропонували оформити третю групу інвалідності і службу тільки у штабі, але він відмовився. Щойно одужав, одразу поїхав до побратимів на фронт. Такий самий сценарій повторився і навесні 2022-го, коли осколок залетів офіцерові у спину. Тоді з рук Президента України він отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.

«Особливо коштів у молодості не мали, тому зазвичай відпочивали як туристи з наметом на нашій рідній природі. Кілька разів улітку їздили в Крим до Едуардового однокурсника льотчика-штурмовика Ігоря Пархоменка (8 травня 2025-го присвоєно звання Герой України. — Ред.), поки до путінської анексії він там жив і служив. Едик дуже зрадів, коли у червні 2017-го Україні відкрили безвізовий режим з ЄС. Зі служби приїздив у відпустки, день-два був удома, і ми вирушали в подорож: Рим, Венеція, Відень, Париж, Прага, Єгипет та Туреччина. Ось і хлопцям казав, коли після чергового вояжу вертався натхненним: «Не витрачайте гроші на дурниці, відкривайте світ, розширюйте його горизонти!»

Але справжнім нашим місцем сили був Басівський парк неподалік обійстя. Прагнули якнайчастіше туди ходити, бо там дуже добре мріялося», — продовжує ділитися теплими спогадами його дружина.

Після повномасштабного вторгнення Якубовський воював на Харківщині, визволяв Балаклію і Куп’янськ. Саме бій під Куп’янськом 20 вересня 2022 року став для нього фатальним. Тоді дюжина наших бійців потрапила у засідку. Ворогів було майже вчетверо більше, і вони оточили «Скіфа» з побратимами. Українці дали своїй артилерії власні координати, викликавши вогонь на себе. Тоді більшість загарбників загинула. Проте і нашим дісталося: Якубовський зазнав численних уламкових поранень, втратив ногу. У харківському шпиталі в нього двічі зупинялося серце, вдруге реанімувати не змогли…

«Після строкової Якуб відпустив вуса і не голив їх. Єдиний раз, коли їх прибрали, я зрозуміла: це кінець, була реанімація в госпіталі. Коханий боровся кілька діб, я встигла приїхати, коли він ще був притомним. Але сльози прощання вже текли по його щоках… Едик узяв мене за руку, легенько притиснув, розплющив очі і тихо сказав: «Люсю, мені дуже болить!» Шість днів пекельних мук. Останнььго випробування кулями, осколками і долею він не витримав», — завершує розповідь його Люся, додавши, що власне продовження він має у двох своїх синах.

Обидва — Семен та Павло — випускники Харківського юридичного університету ім. Ярослава Мудрого. Семен, закінчивши з відзнакою магістратуру Національної академії прокуратури України, щойно 2015 року почали формувати патрульну поліцію, відгукнувся на цей заклик і ось уже десять років перебуває на варті безпеки міста. А Павло до повномасштабного вторгнення працював провідним інспектором Холодногірського райвідділу філії ДУ Центр пробації в Харківській області. Нині працює юристом.

«2022-го, за місяць до великої війни, в мене народився син Богдан, але його дідусь і мій тато наживо онука так і не бачив, тільки на фото. Ми з батьком зустрічалися незадовго до того, на початку січня в Харкові, там і зробили останню спільну світлину. Потім він поїхав у пункт постійної дислокації, а згодом — на передову», — розповідає його син Павло.

Коли «Скіф» загинув, його побратим Василь Бичков написав вірш-присвяту офіцерові. На жаль, автор окопної поезії також уже поліг на фронті, як і чимало інших його бойових товаришів. Однак пам’ять про них вічна.

Геннадій КАРПЮК,
АрміяІnform, онлайн-видання Міноборони