Нещодавно створено Експертну раду Міністерства культури з питань етнополітики. Вона покликана аналізувати суспільні процеси, надавати пропозиції, які б сприяли уникненню міжетнічних конфліктів та налагодженню взаєморозуміння між етнічними спільнотами в Україні.
Для визначення шляхів, механізмів і способів розв’язання проблем, що виникають у сфері етнополітики, важливим є питання про національний склад населення країни, а не поширена міфологізація про 134 «народи», які начебто тут живуть. Ця цифра так давно гуляє в ЗМІ і підручниках, що й нині ніхто не задумується, а хто вони, ці «народи», де взялися, відколи живуть в Україні. Власне, вже не існує таких країн, які мали б повністю однонаціональний склад.
Відповідно до документів ООН і ЮНЕСКО, національна держава — така, де титульний народ становить 67% населення в країні. Інші зараховуються до етнічних спільнот, як національні меншини, етнічні групи, що в силу певних обставин відірвалися від основного ядра свого етносу, який має свою державність, та окремі представники різних народів земної кулі.
Перепис розставляє крапки над «і»
Хоч відомо, що переписи населення не бувають ідеально точним джерелом, та все-таки їх прийнято вважати за найбільш надійну інформацію. Отже, за Всеукраїнським переписом 2001 року в Україні, окрім 37,6 мільйона (77,8%) українців, є представники ще 15 етнічних спільнот. Але аж ніяк не 134. Це росіяни — 8,3 мільйона (17,3%), білоруси — 275, 8 тис. (0,6%), молдавани — 258, 6 тис. (0,5%), болгари — 204,6 тис. (0,4%), угорці — 156,6 тис. (0,3%), румуни —151 тис. (0,3%), поляки — 144,1 тис. (0,3%).
Решта становлять 0,2–0,1%, тобто є нечисленними етнічними спільнотами. Це євреї — 103,6 тис., вірмени — 99 тис., греки — 91,51 тис., татари — 73,3 тис., роми — 27,6 тис., азербайджанці — 45,2 тис., німці — 33,3 тис., гагаузи — 31,9 тис. осіб. Названі вище спільноти проживають переважно компактно: угорці й румуни — у Закарпатській області, румуни — у Чернівецькій, греки — у Донецькій, гагаузи — в Одеській, євреї — найбільше у містах Києві, Одесі, Харкові, Дніпрі.
Україна забезпечує підготовку вчителів для загальноосвітніх навчальних закладів та класів з українською, російською, угорською, польською, румунською, словацькою, болгарською й іншими мовами. Отже, наша держава турбується про забезпечення розвитку освіти й культури всіх етнічних груп, які становлять навіть 0,5–0,1% від загальної кількості населення в Україні. Це означає, що Україні завжди були властиві засади міжетнічної толерантності.
Водночас варто звернути увагу на той факт, що роздмухування міфу про поліетнічність населення України розпочалося ще з початку утвердження радянської влади. Уже тоді партія більшовиків намагалася відібрати право в українців на їхню культуру, мову, національну ідентичність. Ще у підсумках перепису 1926 року є цікаве для нас уточнення, яке варто пам’ятати й нині: «Перепис цілком ствердив те, про що знали всі, хто вивчав національний склад населення України, але про що до недавнього часу зовсім неправдиве уявлення було і серед досить освіченої частини суспільства, а саме, що в Україні зовсім не зустрічаємо ані великої національної розмаїтості, ані великої національної «черезполосіци». На найчисленнішу національність — українців — припадає дуже високий відсоток — 80,1%, причому весь терен республіки українці посідають компактною масою».
Від трьох осіб і до сотні
Хто ж ті загадкові, окрім названих вище 15 спільнот, решта «народів»? До понад 36 представників різних етносів, які налічують від однієї до десяти тисяч і живуть переважно розпорошено у містах України, належать корейці, узбеки, мордвини, казахи, латиші, таджики, башкири та інші. Вони ніде в Україні не проживають компактно. Це здебільшого мігранти часів радянського періоду, які за направленням приїхали в Україну на роботу, взяли змішані шлюби. Радянська влада дуже дбала, щоб розчиняти українську націю представниками інших етнічних спільнот. Зрештою така тактика була притаманна всім імперіям. Та навіть для цих представників національних спільнот, які дисперсно проживають в Україні, працюють культурно-освітні центри й недільні школи.
Україна в питанні ставлення до етнічних груп є однією з найдемократичніших країн у світі. Тут важливо не забути ще й такий великий народ як українці, які за свою мову, символіку втрачають життя.
До цих міфічних 134 «народів» належать ще 79 спільнот, які за чисельністю налічують від трьох осіб до сотні. Серед них представники Півночі Росії: алеути — 6 осіб, юкагири — 12, євреї середньоазіатські — 13, ітельмени — 18, тофалари — 18, долгани — 26, енці — 26 , нганасани (у 1989 р. був 1 представник, а у 2001-му стало аж 44); удегейці — 42, мансі — 43, тувинці — 43.
Гадаю, немає потреби перераховувати всіх нечисленних представників мігрантів у першому або другому поколінні. Хай собі живуть на здоров’я. Ласкаво просимо. Але й не потрібно їх зараховувати до національних меншин з погляду недавньої осілості та мізерної кількості. Тут варто зазначити, що політична заангажованість частини науковців призвела до великої плутанини у поняттях: етнос, нація, народ, національна меншина, що потребує окремого висвітлення.
Можна ще раз підкреслити, що українці довели свою толерантність і гостинність до представників різних народів. Та потужна асиміляція українського населення на рідній землі призвела до війни, бо наш північний сусід тепер захищає танками і мінометами «рускій мір».
Академік НАН України Іван Дзюба неодноразово зазначав, що «офіційна пропаганда активно експлуатує визначення на кшталт «народи України», «Україна — багатонаціональна республіка» і сенс таких формул зрозумілий — поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни».
Тепер маємо наслідки такої політики. Замість того, щоб пропагувати інтеграцію культур етнічних груп до українського суспільства, виховувати повагу до культурних цінностей українців, окремі політики і надалі немовби не бачать загрози руйнування української державності через міфологічні теорії надуманих 134 «народів», надмірну поліетнічність і нібито дбають про міжетнічну злагоду. Вони придумують навіть закони про «корінні» народи, національні меншини.
Треба мати на увазі й той факт, що провідні європейські держави офіційно відмовилися від мультикультурності, а сповідують тепер політику адаптації меншин і мігрантів до народу, на території якого вони проживають. Лише об’єктивна історія України, інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що тут проживають, розвиток української культури, мови приведуть до міжетнічної злагоди в державі. Українці й надалі толерантно ставитимуться до культурних запитів представників усіх етнічних груп, навіть нечисленних, і у відповідь чекають на взаємну повагу до своєї мови і культури.
Валентина БОРИСЕНКО,
доктор історичних наук,
для «Урядового кур’єра»