Страшно, коли звикають до вибухів бомб — то вже ознака приреченості. Така людина не здатна боротися за життя. Опустила вуха, як лопух на дощ, і пливе за течією. Мовляв, кудись винесе.
А чи допливе? Адже бомби — повідомлення, зокрема й уповільненої дії, падають на наші голови мало не щодня. Одна з них екологічна. За даними Центральної геофізичної обсерваторії, повітря у столиці в шість разів брудніше за норму.
Як відреагувало на це суспільство? А ніяк. Звикли до чорних хмар. На світло в кінці тунелю не сподіваємося. Бо негативна інформація про екологічну ситуацію уже сприймається як норма.
Правда, не всіма. Ті, що роблять найбільший внесок у забруднення столичного повітря (безпосередньо і бездіяльністю як посадовці), облаштовують для життя заміські резиденції (за рахунок місцевих жителів), а для відпочинку — заморські курорти. Вони вважають себе господарями.
А хто ж кияни, які не мають рахунків у закордонних банках, що залишили їм? На догоду забруднювачам повітря у них забрали тротуари для автівок. Вседозволеність і безкарність порушників дала їм можливість вільно їздити газонами, паркуватись у парках, зокрема і на Володимирській гірці, майже у під’їздах будинків.
Але апетит, як кажуть, приходить під час їди. Нещодавно в Києві вибух екологічної бомби вирішили посилити. Як і всяку небезпеку, її намагаються подати у красивій обгортці. В обіг запустили термін «екологічні парковки». Суть їх – у тому, щоб на газони ставити решітки, на які заїжджатимуть автомобілі. Доцільність і ефективність такої новації мотивують тим, що решітки будуть придатні для переробки, а тому це екологічне благо.
Більшого цинізму не придумати. Про відновлення решіток подумали. А хто відновить людину, яку змусять скрізь, де не ступить, дихати відходами роботи двигуна автомобіля і димом цигарки його водія? Адже ті решітки можуть усе місто перетворити на суцільну автостоянку, яка постійно руйнуватиме довкілля і людське здоров’я. Замість того, щоб із цим боротися, ситуацію прагнуть загострити.
За даними Інституту Горшеніна, що проводить опитування депутатів національних парламентів 92 країн, понад половина з них глобальною проблемою людства, що вимагає першочергового розв’язання, вважають забруднення довкілля. Світ над цим працює. В нашій столиці підхід своєрідний. Напередодні весни чуємо про необхідність проведення суботників, виділення певних коштів на прибирання міста. Але жодний киянин не відчув турботи влади про те, щоб менше смітити. Тому констатуємо наслідки і мало що робимо для їх унеможливлення.
Звісно, шкодять ті люди, які нехтують інтересами ближніх і задоволення власних амбіцій ставлять над усе. Моральні засоби впливу на таких не діють. А чи багатьох порушників оштрафували за паркування на газоні або за куріння на зупинці громадського транспорту? Чому водії робочого транспорту паркуються під житловими будинками, обслуговують там своїх сталевих коней, годинами газують, отруюючи повітря? Не бачити цих та інших порушень посадовці не можуть. І якщо не вживають заходів, то їм або байдуже, або хтось зацікавлений жити за принципами «в каламутній воді легше ловити рибу». Громадянин мовчить, змирившись із тим, що нахабство — друге щастя. Тому менша, але нахабніша частина суспільства живе за рахунок законослухняних.
Щоб усе це видавалось майже за норму, щоб платник податків не думав, на що витрачаються його кревні, народ постійно відволікають різними шоу в житті й на телебаченні. Захопившись ними, більшість й не помітила, що киян уже змусили ходити в гумових чоботях.
На черзі — протигази. Аби сприйняли їх, як щось звичне, нас змушують ковтати повідомлення про рекордні вареники і шашлики. Для одних то вудка, якою ловлять прибутки. А для більшості — наживка, що затягує у безвихідь. Ковтаємо. Радіємо. Бо ж так приємно десь на вулиці отримати шмат рекордного пирога і зовсім не хочеться морочити голову тим, що чекає після вдихання чадного газу. З дармовим вареником у роті думати не треба.
Щоб очистити повітря в місті, слід працювати. Невже розучились і змирилися з тим, що світла в кінці тунелю не видно? Мабуть, так, коли нікого не шокує факт: вагітна курить, молода мати, ведучи за руку дитину, курить. Отже, майбутнє не турбує.
Живуть одним днем. Таке світосприйняття нам нав’язують останні двадцять років. Воно прижилося. Ним уміло користуються ті, для кого нажива — найголовніше. Лопуху, аби підняти листя після дощу, потрібне сонце. А що потрібно людині, яка реагує на наживку, але не чує вибуху екологічної бомби, для пробудження почуття самозбереження і власної гідності?