Дві половинки цього подружжя впродовж 40 років скріплюють не лише сімейні узи, а й творчі. Обоє — випускники Ужгородського училища декоративно-прикладного мистецтва. Обом по 62 роки, майже одночасно нагороджені званням «Заслужений художник України». Це — Магдалина Белень-Пуглик і Михайло Белень. «УК» завітав до творчого подружжя в їхній будинок, що неподалік знаменитого Невицького замку в передмісті Ужгорода.
— Пані Магдалино, бути скульптором складно?
— У цій професії не маєш права говорити про труднощі. Мусиш знаходити в собі сили реалізовувати себе на повну! Це — правило для людей моєї професії, які хочуть чогось досягти.
— Змалку бачили себе в ній?
— Хотіла стати лікарем. Але мистецтво перемогло. Це татова заслуга. Він був художником, учнем видатного маляра Йосипа Бокшая, і саме від нього я перейняла потребу творити. Малювати почала в шкільні роки.
— Вас знають передовсім як майстра скульптур і міні-скульптурок із глини…
— Якось на річці знайшла різнобарвну глину й почала фантазувати. Ліплення мені так добре вдавалося, що тато сказав: це буде твій хліб. Так і сталося.
— Про що в молодості найбільше мріялося?
— Не смійтеся, але найбільше хотілося виспатися. Ми з чоловіком одружилися рано, і він поїхав навчатися в Київ, а я залишилася в Ужгороді. Спала по три години на добу, щоб усе встигнути і в хаті, й на роботі. Маленька доня вимагала багато сил: виховувала її сама до шести років, поки Михайло не повернувся з Києва.
— Нині все по-іншому?
— Тепер більше належу сама собі, хоч і город із чоловіком доглядаємо, і домашню живність утримуємо, і лад у хаті даємо. Час для творчості обов’язково залишаю.
— Творчі люди вразливі. Ви теж?
— На жаль, я не товстошкіра, гостро переживаю образи, нещирість.
— Коли і де ви дебютували?
— У 1975 році в Ужгороді відбувалася колективна виставка, але кожному з учасників відвели окрему залу. В моїй було представлено півтораста робіт. А через рік влаштувала особистий вернісаж, подавши на нього 250 творів. Той період був чи не найважчим: ох і боліли в мене тоді руки…
— Складається враження, що ваші фігурки мають здатність розмовляти…
— Намагаюся їх одухотворити, хоч як складно. Скільки разів переробляєш, шукаєш потрібні емоції! А загалом, виготовлення скульптурки триває дуже довго, майже місяць. З моделі потрібно вичавити все повітря, наступний етап — обмивання. Сушіння теж дуже важливе, бо інакше фігурка трісне. Лише після всього того її можна класти в піч, випалювати.
— Складно бути в одній «упряжці» з чоловіком-митцем?
— Він міряє все за максимумом, і мірилом є його власні сили й досягнення, які, іноді здається, в нього безмежні. На щастя, в нас єдиний предмет суперечок — творчі справи.
— Пане Михайле, після закінчення училища дружина залишилася в Ужгороді, а ви подалися до столичного художнього інституту. Вважали, що вам слід вчитися далі, а дружині досить?
— Так складалися обставини, які часто сильніші, ніж ми.
— Одержали в Києві те, чого прагнули?
— Відповім так: після закінчення інституту я продовжив навчання в аспірантурі Академії мистецтв СРСР у Москві (заочно).
— Буває, що знання гублять творчу інтуїцію…
— Тоді вона недостатня. Школа видатних майстрів мені допомогла краще засвоїти мову мистецтва, і при цьому не придушила природного інтуїтивного розуміння світу, розширила творчий діапазон. Я був учнем найвидатніших митців колишнього Союзу і цим тішуся.
— Виготовлені вами пам’ятники стоять на площах України і за кордоном. Що для вас за цим фактом?
— Цих пам’ятників сімнадцять. Вони — результат моїх устремлінь, зусиль багатьох учителів і, не в останню чергу, терпіння моєї дружини. Магдалина дала згоду на мою шестирічну творчу відпустку.
— Критики зазначають вашу готовність братися за твори найвищої складності. Кажуть, Беленівська натура долає всі перешкоди. Так?
— Справді, малим не вдовольняюся.
— Опоненти кажуть, що активно використовуєте особисті зв’язки, авторитет…
— Якщо «зв’язки» передбачають корупційну складову, то це не про мене. А щодо авторитету — згоден. Він з’являється після років напруженої праці. Після встановлення пам’ятника світочеві закарпатців Олександрові Духновичу лунали закиди на мою адресу: монумент не відображає величі Будителя. Минуло кілька літ — ті самі критики прямують сюди на свята, покладають квіти. Час розставив усе на свої місця.
— Поряд із Духновичем ви втілили образи інших видатних земляків...
— Так, мої герої — Федір Корятович, Федір Фекета, Юрій Гуца-Венелін, Августин Волошин, Йосип Бокшай, Теодор Ромжа, інші. Деякі з них увічнені в пам’ятниках, інші — в меморіальних дошках, медалях, але всі мені однаково дорогі. Бо це — історія і народу українського, і роду карпатського, і сусідів — угорців, чехів, словаків, румунів.
— Ви — ще й медальєр. Як мало не протилежні два напрями — монументалізм і міні-пластика — уживаються?
— Медалі — хоч і міні-пластичні твори, але вимагають не меншої уваги. У моєму доробку їх понад півтисячі. Діапазон героїв і сюжетів не має меж.
— Різножанровість — прикметна риса вашої творчості?
— У всіх видах творчості намагаюся сказати своє слово так, щоб було видно, що воно саме моє, Беленя. Не з марнославства, а за потребою душі. Це можуть підтвердити і мої графічні ілюстрації до творів Данте Аліг’єрі, Вільяма Шекспіра й Тараса Шевченка, і зображення святині вірменської писемності монастиря Матанадаран, і грузинського замку Джварі…
— Понад тридцять років поспіль вас знають як скульптора, дещо менше — як графіка. Вірші й публіцистика, яким присвячуєте свій час останніми роками — це щось зовсім нове. Розсуваєте творчі стіни, бо затісно?
— Обмеженість у засобах самовираження не подобається художникові, у якого пульсує натура. Я народився на Верховині: з полонинських верхів добре видно не лише те, що попід ногами, а й далеко довкола. За аналогією до цього: у мистецтві шукаю ті засоби, які кожного разу найбільше мені пасують.
ДОCЬЄ «УК»
Михайло БЕЛЕНЬ. Народився 1951 року в селі Лісковець на Закарпатті. Закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва, Київський художній інститут. Працював головним художником Закарпатського художньо-виробничого комбінату. Лауреат республіканської премії ім. М. Островського і закарпатської обласної ім. Д. Вакарова. Його твори зберігаються у музейних закладах України, Росії, Ватикану та найбільших нумізматичних колекціях світу. Доктор мистецтвознавства, академік Української академії оригінальних ідей.
Магдалина БЕЛЕНЬ-ПУГЛИК. Народилася 1951 року в селі Невицьке Закарпатської області. Закінчила Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва. Викладала в цьому закладі та працювала на Закарпатському художньо-виробничому комбінаті. Працює в жанрах кераміки, живопису, акварелі, скульптури малих форм, графіки, декоративного і монументального розпису, гобелена, вишивки, біжутерії та намиста. Лауреат обласної премії в галузі образотворчого мистецтва ім. Й. Бокшая та А. Ерделі.
Василь БЕДЗІР, «Урядовий кур’єр»