УСИНОВЛЕННЯ
Сім’я Кондрашевих зібрала під одним дахом велику родину
Покотилася копієчкою по світу — так кажуть про жінок, які втратили дім, роботу і навіть право на дітей. У дворічного Сергійка — дві залисини. Коли його передавали в дитячий будинок сімейного типу Кондрашевих, Наталя Вікторівна подумала: лишай. Та сестра Настя пояснила — братика облили окропом. 30 вересня (на День усиновлення) в Перевальську зустрілися одразу троє сестер і братик — прийомні батьки збирали дітей з колись однієї сім’ї в Алчевському санаторії, Кремінському інтернаті та Луганському дитячому будинку.
— Ми хотіли, аби вони возз’єдналися як сім’я, — наголосили Наталія Вікторівна та Ігор Анатолійович Кондрашеви. — Адже Сергійко зовсім маленький, його могли усиновити, навіть за кордон, і тоді дівчата втратили б брата назавжди.
Так 12-, 8- і 7-річна сестрички та їхній молодший брат опинилися знову разом після багатомісячної розлуки, коли за рішенням суду їх 30-річну матір позбавили батьківських прав. Позаду — запої матері, сидіння тижнями у замкненій квартирі. Переховування у подруги, щоб якось пережити час п’яного марення родички. Дід, який виганяв на мороз «це кодло». Хронічний бронхіт і втомлений медик, що вмовляв жінку лікувати дітей. Позаду навіть жебрацтво. І все одно — мов опік — інтернат та притулок. Казенні будинки, де теплі батареї, але зігріває лише мрія про рідну домівку.
Тому 12-річна Настя, погодившись перебратися з санаторію в дитячий будинок сімейного типу, насправді омріяла втечу. Того дня вона дочекалася, коли Наталя Вікторівна піде з дому, і стала вмовляти сестер їхати до Луганська, до мами. Проте Валерія сказала: «Мама сьогодні твереза, а завтра знову в запої. Я туди не хочу». А Христина так міцно тримала за руку малого Сергійка, що стало зрозуміло — без нього ані кроку. Наталія Вікторівна повернулася втомлена — робила заготовки на зиму, адже сім’я «виросла» майже вдвічі. А вдома — переполох. Вона покликала Настю на «дорослу» розмову. Сказала, що розуміє, як їй боляче, адже маму ніхто не замінить. Та чи потрібні їй діти? І саме тоді нова мама розповіла їй історію про Іванка.
Главі сім'ї Кондрашевих потрібна міць у руках, аби втримати синів. Фото автора
Дзвінок посеред ночі
Іван — перша нерідна дитина, яку Кондрашеви взяли в сім’ю,
— Забирали його з притулку, де напередодні захворів на вітрянку. Так і прийшов — весь в «конопушках» від зеленки, худий, тільки вуха стирчать, — посміхається Наталія Кондрашева. — Тоді був на голову нижчий за мене, а зараз он який красень! Високий, а плечі ширші, ніж у тата.
Наталя та Ігор Кондрашеви мріяли взяти в сім’ю дівчинку. Але…
— Я на Іванка глянула — він ніби рідний, — зізнається пані Наталя. — Було йому тоді вже 12 років. Але одразу «увійшов» у сім’ю, став називати мене мамою. У серпні того ж 2007 року ми забрали до себе ще Євгена та Олену — брата й сестру. У перші дні найважче було, мабуть, всіх одягнути. Адже з речей — тільки те, що на дітях. Готуючись до школи, поїхали на базар. Стали джинси приміряти, а він каже: «Мамо, це дуже дорого. Ходімо, у секонд-хенді купимо». А я відповіла: «Так більше не буде!»
Євген та Іван — однолітки. Правда, Женя — сирота. Його мама загинула за нез’ясованих обставин на заробітках у Москві. А ось мама Іванка дізналася номер мобільного телефону сина і почала йому надзвонювати.
— Спочатку я звернула увагу, що вранці у Іванка заплакані очі. Стала прислухатися — плаче після розмов із мамою, — каже Наталя Вікторівна. — І одного разу о третій годині ночі я не витримала. Коли вона зателефонувала, взяла слухавку і сама з нею заговорила. Спитала, чому сина не забирає, не виховує? Вона відповіла, що через сімейні обставини. А голос — п’яний. Зрозуміла я, що то за «обставини»... І тоді я їй сказала: «Не дзвони, доки не протверезієш. Не край серце дитині! Не обіцяй того, чого не зробиш…»
Зараз Іван — студент Кіровського технікуму, майбутній залізничник. Хоче продовжити навчання в університеті. Дуже життєрадісний, дотепний і винахідливий. Наталія Вікторівна часто спілкується з хрещеною хлопчини, його бабусею і рідним батьком. Іван тепер частий гість у своїй рідні. І хоч у цьому ж селі — кровна мати, до неї не ходить, бо там і донині керує «обставинами» горілка.
А перші весняні квіти Іванко несе мамі Наташі. І перші дерева на новому обійсті, збудованому шахтарським підприємством для свого працівника, який став главою дитячого будинку сімейного типу, посадив саме Іван.
Вони — рідня
Сьогодні в будинку за адресою вул. Жені Кийко в Перевальську проживає велика сім’я. Старші — Андрій та Олена — вже вийшли на власну життєву дорогу. Отже, з дев’яти дітлахів, голоси яких дзвенять по всіх куточках будинку, тільки троє рідних по крові з Кондрашевими.
Сама пані Наталя росла єдиною дитиною в сім’ї. Її чоловік Ігор — практично сирота. Може, тут і треба шукати розгадку, як зважилися вони прийняти в дім, в серце, в душу стільки нерідних дітей?
Прийомні батьки — обоє з шахтарського міста Зоринськ. Наталя пам’ятає, як мати привезла якось влітку семирічного Ігоря до бабусі й дідуся. Сказала, що повернеться за сином до 1 вересня. Тридцять років минуло — син маму так і не побачив. Бабуся і дідусь були старенькі, хлопчисько — гіперактивний. Вирішили — легше віддати до інтернату і відвідувати по вихідних.
Як йому було в казенному домі? Не важко здогадатися, якщо сьогодні з колишніх однокласників восьмеро — за гратами. І дітей своїх покинули, як колись їхня рідня залишила їх напризволяще…
Доля Ігоря, на щастя, склалася інакше, адже завжди був працьовитим. Тільки-но підріс — пішов у шахтарі. Працював гірником очисного вибою, прохідником. Це найважчі і небезпечні шахтарські професії. Не раз рятував товаришів, які потрапили під завали. Отримав травму, але продовжує рубати вугілля.
У квітні цього року керівник компанії «Перевальський торговий дім» (об’єднання малих вугільних підприємств) Юрій Тернік почав зводити будинки на околиці міста. У фундамент одного з них заклали старовинну копієчку ще царських часів — на щастя. Цей будинок призначався для сім’ї Кондрашевих. І в серпні, напередодні Дня шахтаря, гірники (Наталія за другою освітою — гірничий майстер) і всі їхні діти перебралися в новий просторий будинок. Ще одну ділянку виділили поруч.
— Може, сад облаштуєте. Або з дітей хтось поруч дім зведе, — порадив Юрій Тернік. — У вас тепер — велика рідня.
КОМПЕТЕНТНО
«Радіємо, коли вдається передати малечу в сім’ю»
Раїса РОДІНА,
начальник Луганської обласної служби
у
справах дітей:
— У нашій області зараз 5 тисяч 40 дітей-сиріт і тих, чиї рідні позбавлені батьківських прав. Більшість з них старші шести років. А найчастіше усиновителі хочуть взяти в сім’ю малюків. Як допомогти старшим дітям знайти родину? Маємо й ще одну проблему: як не допустити, аби розлучалися сестри і брати? Адже якщо діти різного віку, то одні опиняються в дитячому будинку, інші — в інтернаті. Саме тому ми вважаємо, що прийомні сім’ї і особливо дитячі будинки сімейного типу — найкраща форма виховання для таких дітей.
Сьогодні 354 дитини в області виховуються у 164 прийомних сім’ях та 13 дитячих будинках сімейного типу. І хоч ми не лідируємо в країні за кількістю таких сімей, головне, вони у нас не розпадаються. Діти залишають опікунів, коли вже створюють власні сім’ї або знаходять роботу в іншому місті.
Людей хороших багато, і ми завжди радіємо, коли вдається
малечу передати в сім’ю, адже всі діти хочуть бути «домашніми». Але не можна
замовчувати й той факт, що кожного року майже тисяча дітей лише в нашій області
набувають статусу сироти. Найчастіше — при живих батьках. А ось дорослих, які
намагаються повернути собі батьківські права, дуже мало. За минулий рік — лише
п’ятеро. Тож наше завдання — спробувати змінити їхні ціннісні орієнтири,
розбудити совість, покаяння. Допомогти деяким дорослим подорослішати.