У дні ужгородського Майдану її щодня можна було побачити на Народній площі. Митців тут зустрічав не надто часто, бо «зайняті справами», а ось вона знаходила і час, і вносила особисті пожертви, щоб наблизити час прощання з минулою владою. Спекотного серпня 2015-го, сидячи в затишній вітальні Андреї Павук, згадуємо студений лютий 2014-го, і все, що з ним пов’язано...
— Багато співчутливих закарпатському Майданові приходили в ту студінь на Народну, щоб підтримати нову, ще не відому нам Україну, — розповідала Андрея Миронівна. — Збереглося фото, на якому стою на тлі триметрових стін, вибудуваних по периметру площі зі снігу. Це були наші місцеві барикади, які не захистили б у разі справжніх сутичок, але слугували моральним щитом для оборонців європейського вектору держави. Те фото для мене — велика цінність. І тепер, через півтора року, я готова підтвердити, що стояла біля тих барикад недаремно. Якщо треба буде йти знову захищати майданні завоювання — готова.
Головна зміна, що сталася в житті 42-річної ужгородки відтоді, — вступ до Національної спілки художників України. Першою сходинкою до неї став Ужгородський коледж мистецтв імені А. Ерделі, наступною — Львівська національна академія мистецтв. Між ними — шість років роботи художником із розпису порцеляни на спільному українсько-словацькому підприємстві. Останні вісім років вона викладач коледжу, в якому сама раніше навчалася. Викладає дисципліну «Скульптура».
Попри те, що навчалася за напрямком «Кераміка» і має в цьому чималі здобутки, вона дедалі більше займається живописом. Останніми роками саме полотна Андреї Миронівни зробили її відомою в мистецьких колах Закарпаття.
Торік, і це теж знаменно для неї, увійшла до регіональної творчої організації, яка об’єднала художників-словаків. У поліетнічному Закарпатті діють дві спілки представників національних меншин: угорців і словаків. Завдяки участі в них митці мають змогу регулярно бувати на пленерах у сусідніх країнах. Співорганізатори — генеральні консульства, розміщені в Ужгороді. Зі статусом закордонної словачки (не громадянством) Андрея Павук могла б переїхати на постійне проживання в євросоюзівську країну. Однак на це не спокусилася навіть маючи там нерухомість — квартиру, успадковану від рідної тітки.
— Я додаткові зручності й вигоди на рідну Батьківщину не проміняла б ніколи, особливо тепер, коли вона переживає скрутні часи, — відкується про своє рішення розпрощатися зі словацькою нерухомістю. — Так, поки що реформи в нас гальмують, добробут українців погіршується. Лише не погоджуюся з тими, хто каже, що, мовляв, «ідемо не туди», «Україна відстала» тощо. Просто ми досі не зуміли використати своїх переваг. Однак знаю, що ми будемо в Європі, і роблю те, що від мене як від митця і педагога залежить, — доповнює себе Андрея Миронівна. — Останні вісім років працюю в коледжі, на моїх очах зростає молодь. — Серед неї багато обдарувань, які розбудовують закарпатську школу майстрів образотворчого мистецтва. Ректор Художнього інституту Іван Небесник активно пробиває ідею відновлення на базі ужгородського вишу академії мистецтв. Це був ще задум нашого корифея Адальберта Ерделі, але по закінченні Другої світової війни академія проіснувала лише кілька місяців: за наказом згори її було закрито і реорганізовано в училище. Тепер знаю — є підтримка науково-освітніх інституцій, провідних митців країни. Можливо, й мені вдасться працювати в академії, яка буде відновлена через 70 років. Буду щаслива, якщо це станеться.
Андрея змалку покладалася лише на себе. Навчилася різних робіт. Оформити роботу в рамку — будь ласка. Побілити кімнату — теж. Стіни коридору господиня оздобила панелями, на яких хвостаті й чотирилапі тваринки, майстерно вирізані з пробкового дерева. До слова, домашній кіт на прізвисько Міці — улюбленець усієї сім’ї. Він став жертвою сусіда: той вистрелив по ньому з малокаліберної гвинтівки і перебив хребет. Відтоді кіт лише повзає, причому робить це впродовж усіх десяти років! «Кіт подає приклад любові до життя, а ми йому в цьому допомагаємо», — зауважує молода жінка.
Довгий час вона сподівалася, що міська рада виконає задекларовану програму оновлення фасадів будівель, які є архітектурними пам’ятками. Павуки живуть саме в такому будинку — прикрашеному тонкими фризами й багатою ліпниною. Споруда зведена понад століття тому колишнім засновником Ужгородської міської лікарні Андрієм Новаком. Побачивши, що з оновленням влада не поспішає, і водночас не бажаючи миритися з повільним руйнуванням фасаду, Андрея Миронівна сама взялася за справу. Особисто добирала фарби і тони, щоб «будинок Новака» гармонійно вписувався в архітектурний ансамбль вулиці. Витратила понад 10 тисяч гривень власних коштів, зате тепер архітектурна пам’ятка сяє, мов лялечка.
А неподалік пролягає вуличка, на якій колись проживав Адальберт Ерделі. Його будинок зберігся, біля нього художниця часто проходить. Територіальна близькість з майстром живопису, який був добре знаним у Європі, підживлює віру Андреї Павук у цивілізоване майбутнє рідної країни. Вона мріє про визнання українського мистецтва у сучасній Європі і вважає, що шлях до цього — євровибір її країни.