Цей вірш Леся Українка написала 1896-го, після того, як у 1894—1895 роках у додатку до так званого емського указу з’явилися статті, що заборонили все українське. Імперія (Волинь тоді входила до складу Австро-Угорщини) боялася не лише українських книжок чи театральних вистав, а й розмовного українського слова. Відчайдушний крик слабкої фізично, але неймовірно сильної духом жінки вилився у полум’яні рядки. То був заклик до боротьби українців за національне та соціальне визволення з-під імперського гніту. Слово — єдина зброя нашої славної землячки, і вона скористалася нею сповна.
Вигострю, виточу
зброю іскристу,
Скільки дістане снаги мені
й хисту…
…Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти
хворим рукам!
(У Лесі був туберкульоз кісток).
У нинішніх умовах, виявляється, не менш ретельно гострити свою зброю маємо й ми.
У кав’ярні в Рівному черга. Усі замовляють російською. «А звідки ви?» — питає людей знайома, з якою тут зустрілися. «С
Харькова». — «А ви?» — «Із Кієва». — «А чи не могли б ви говорити українською? Щоб путіну не було нагоди вас захищати», — коректно звернулася вона до людей. Відреагували так: мовляв, «умєєм гаваріть на разних язиках». І швиденько відійшли, щоб не підтримувати розмову.
Схожих епізодів, певна, кожен наведе чимало: лише на Рівненщині живуть понад 50 тисяч людей, які вимушено покинули домівки. Частина з них — жертви лінгвоциду. Саме цим поняттям оперує мовний омбудсмен Тарас Кремінь. Адже протягом понад 30 років незалежної історії нашої країни в наших школах вивчають російську мову та літературу, як і раніше. Вдумаймося: протягом 30 років незалежності! Тож пан Кремінь цілком справедливо порушує питання про її вилучення зі шкільної програми та переформатування курсу зарубіжної літератури, який теж украй непропорційно зросійщено.
Але це не стосується Рівного. Тут російська мова як предмет у всіх міських школах зникла ще 1991-го. Світлана Богатирчук-Кривко, тодішній гуманітарний заступник світлої пам’яті міського голови Віктора Чайки, пригадує: «Тоді до нас навіть приїхав посол росії Віктор Чорномирдін, аби, так би мовити, розібратися з рівнянами. «А что ж ви так… Ми же вам газ поставляєм», — каже він тоді до Чайки. А той безпосередньо так відповів: «А якщо Іран усьому світові нафту постачає, то він теж має вимагати відкриття своїх класів у школах?» Чорномирдін, спантеличений, перевів усе на жарт. Так і розійшлися.
Цікаво, що й сам Віктор Чайка в побуті спілкувався таким собі російсько-українським суржиком. Він народився й виріс на Кубані, яка історично теж колись була українською. Тож за духом був справжнім українцем й ідентифікував себе саме так. За його підтримки було встановлено пам’ятники Симону Петлюрі, Дмитрові Клячківському (Климові Савуру, керівникові УПА-Північ), ще на зорі незалежності було декомунізовано центральні магістралі міста: Ленінська стала Соборною, Московська — Бандери, Комсомольська — Петлюри. Він підтримував ті імпульси національного відродження, які йшли з патріотичного Рівного. І невпинно, жадібно вивчав історію України різних часів. А ще брав уроки мови в заслуженого вчителя Ірини Мізюк, тож невдовзі вже публічно виступав українською.
Чудовий приклад, за яким іще тоді мала б піти вся Україна. Нині ж маємо те, що маємо. До речі, з наших Президентів лише Леонід Кравчук та Віктор Ющенко змалку спілкувалися українською. На різних майданчиках обговорюємо лагідну українізацію, скажімо, через курси, які організовуємо для внутрішньо переміщених осіб. Курси, звісно, добре. Але, як на мене, запізно.
Нині українською вже заговорив світ. Ось як виходить: путін так хотів «рускава міра», а світ став українським! Тільки і поляки, й німці та англійці дивуються: чому біженці з України спілкуються мовою агресора?
Що їм відповісти? Що ми вісім років від початку агресії чомусь аж надто терпляче толерували російську і все російське? А тепер маємо кричати так, як Леся Українка:
Слово, чому ти
не твердая криця,
Що серед бою так
ясно іскриться?
Чом ти не гострий
безжалісний меч,
Той, що здійма
вражі голови з плеч?
Упевнена, що саме мова формує свідомість, отже власну ідентичність. Поважаю право кожного говорити будь-якою мовою. Але не розумію тих, хто насамперед у публічному просторі досі свідомо спілкується мовою нашого ворога. Тобто добровільно позначає себе тим самим маркером, що й агресор. Як таке може бути під час звірячої війни?Президент швидко вивчив українську. І навіть позбувся акценту, тобто доклав значних зусиль для вивчення державної мови. Як на зорі незалежності зробив це улюбленець рівнян Віктор Чайка, бо всіма фібрами душі відчував таку нагальну потребу. Йому було некомфортно у кріслі обраного абсолютною більшістю (83% виборців) голови західноукраїнського міста без належної української. Ось і все. А інші, зокрема міські голови, чогось чекали ще… понад 30 років.
Медіа окупантів пишуть: «Маріуполь стал рускім городом». Ні, не став. Маріуполь — українське місто, місто українських Героїв! Тому для мене логіка речей тепер така: публічно говориш російською — свідомо ідентифікуєш себе з ворогом, отже легітимізуєш задекларовані путіним причини для російської агресії.
Коли нас убивають лише за те, що ми українці (сказано ж, геноцид), берегтиму свою ідентичність як зіницю ока. Щоб уже ніколи не було так, як у глибокі радянські часи в «Останній сповіді Северина Наливайка» написав Микола Вінграновський: «Ми на Вкраїні в пошуках її…»