На думку соціального і військового психолога Олега Покальчука, умовне око урагану у вирі воєнних, політичних і геополітичних стихій кожен з нас може знайти у своєму внутрішньому світі. Але для цього треба навчитися відокремлювати реальні проблеми від тих, які продукує віртуальний світ.
Укрінформ поговорив з Олегом ПОКАЛЬЧУКОМ про те, як це зробити, а також чи треба намагатися повернути наших співвітчизників з-за кордону, чи потрібна в Україні військова цензура та де нині шукати позитивні новини.
— Пане Олеже, через війну українське суспільство живе в різних реальностях — за кордоном, на фронті, в тилу, прифронтових областях, на тимчасово окупованій території. На вашу думку, поєднання цих реальностей — проблема, над якою треба працювати вже зараз, чи все якось само налагодиться?
— Будь-яке суспільство завжди існує в різних паралельних реальностях. Але в українців вони перемішалися, так би мовити, фізично — у когось попередні місця проживання знищено чи вони стали небезпечними, люди були змушені переїхати чи виїхали за кордон тощо. І з тих нових локацій вони дивляться вже на багатоканальний світ. Тобто для них стала реальністю така наукова банальність, як різновимірність суспільства.
Але це не просто реальність, а потреба постійно робити якийсь вибір. Це загалом не дуже притаманно не те що українцям, а, скажімо так, людям середнього і старшого віку, адже їхнє попереднє життя було присвячене тому, щоб створити собі такі життєві обставини, в яких усе відбуватиметься автоматично.
А тут усе спочатку у величезної кількості людей. Гадаю, майже в усіх. Однак насправді світ довкола них не змінився, просто вони почали бачити його у всій неприємній багатовимірності. І це, звичайно, емоційна травма для них.
— Помічаю навіть серед знайомих, які після початку війни виїхали за кордон, що в нас тепер менше точок дотику і навіть тем для спілкування. А як буде надалі?
— Треба називати речі своїми іменами. Це люди, які виїхали з України через трагічні обставини, і якщо їхнє нове місце перебування дає їм якісь кращі перспективи, то вони там залишаться. Ось і все. Це дуже проста історія. Ми тут заламуємо руки з цього приводу, але це люди, які потенційно емігрували, і це буде діаспора.
Ми ще живемо у словесних образах минулого століття, радянського союзу, що людина, яка виїхала за кордон, — однаково, що померла, її вже «немає». Але зараз ХХІ століття, люди їздять туди-сюди, комунікують, співпрацюють, і жодних проблем із цим немає. А соціально якщо люди продовжуватимуть життя в інших країнах, чим це відрізняється від прагнення до Євросоюзу, про яке ми стільки років так багато говорили? Абсолютно нічим, окрім того, що людей змусили переїхати драматичні обставини. Подібні історії траплялися у східноєвропейських країнах, коли їх прийняли в Євросоюз, і мільйони людей поїхали на роботу в інші країни і там залишилися. Це неуникненні процеси. Ми сприймаємо їх драматично, тому що перебуваємо в полоні достатньо нескладних національних стереотипів. Вони не є архетипічними — це те, що влада генерує як пропаганду. Це пазли з абсолютно різних Lego, різних історичних епох. Воно докупи не дуже складається.
Коли ми, приміром, чуємо, що в нас зменшується кількість людей, складається таке враження, що це якась драма. Але кількість населення зменшується з 1994 року. Це процес, на який ніхто ніяк не вплине. Та й не тільки в нас він триває. Люди, які виїхали за кордон, нині думками, емоціями, почуттями з Україною. Частина з них, думаю, менша, повернеться, частина приїжджатиме-від’їжджатиме, як усі європейці, частина адаптується, асимілюється і житиме там. Потім вони або збережуть українське коріння, якщо це буде чомусь важливо і потрібно, або ні.
— Тобто, на вашу думку, плануючи післявоєнне відновлення, влада має розраховувати на реальну кількість населення?
— Для початку треба хоч би провести перепис населення. За різними методиками підрахунку, розбіжності в цифрах у нас сягають приблизно 10 мільйонів. Приміром, людина, яка тут прописана, вже 10 років живе в Португалії. То вона де? Треба тонше до цього діла підходити. Думаю, необхідні механізми існують.
Але буде багато прикрих несподіванок. Маю на увазі не у плані чисельних результатів — менше-більше, а в тому, що ця брехня про кількість населення давала нескінченні можливості для маніпулювання під час виборів. Тобто це мертві душі. І місцеві територіальні громади, депутати, чиновники, які проституювали свої позиції щодо конкретної влади, торгували мертвими душами. А потім з’ясується, що цього немає. Отже, будуть інші бюджети. Тут автоматично зменшуватиметься кількість корупційних схем, тому що ви не можете вкрасти гроші в людей, які померли 20 років тому, а на них у даному населеному пункті спрямовують соціалку.
— Якщо ми вже згадали тему виборів, то наші партнери її теж поки що тихенько порушують. І хоч влада ще остаточно не визначилася щодо цього, тема виборів усе-таки існує в інформаційному просторі. На вашу думку, які соціальні наслідки може мати їх проведення під час війни? Бо, з одного боку, влада все-таки бронзовіє, з другого, — це загрожує поляризацією суспільства.
— Бронзовіння влади ніколи в реальності ні на що не впливало. Так, воно дратує електорат, але не настільки, щоб він мав альтернативну заміну цій бронзі. Тому що кожен український революціонер, приходячи до влади, бронзовіє з такою самою швидкістю, як і попередники. Це абсолютно біологічна історія, і тут нема ради.
Якщо говоримо про доцільність цього питання — дотримання законодавства чи, навпаки, його обмеження під час бойових дій, — то завжди рекомендую виходити з можливих негативних наслідків, тому що про позитивні й так усі розкажуть.
— Які можуть бути негативні наслідки цих виборів?
— По-перше, може посилитися розчарування людей, які думають, що вибори в реальності щось кардинально змінюють. Насправді вибори в жодній країні істотно нічого не змінюють, тому що є економіка з її можливостями, влада скрізь перерозподіляє кошти на користь тієї чи іншої провладної партії й маніпулює податками, і на цьому соціальна політика загалом завершується. Тож якщо до влади прийде якась інша політична група, вона перерозподілить ті самі потоки задля своїх політичних цілей і в певних інтересах держави зокрема. Але в нас немає чіткої зрозумілої відповіді на питання, яке місце суспільства і людей у цій державі. У нас то президентсько-парламентська республіка, то парламентсько-президентська, то прапор перевернімо або ще щось придумаймо. А суть же від цього не змінюється. Тобто розвиток, прогрес є, але він такий… загальноцивілізаційний. Ми рухаємося вперед, але точно не завдяки зусиллям якоїсь політичної партії, яка нам вказує світлий шлях. А завдяки тому, що люди дорослішають, вчаться, розвиваються, інтегруються в європейський світ.
— Але вибори, якщо вони все-таки будуть, передбачають політичну агітацію. Як це може вплинути на українське суспільство під час війни?
— Думаю, вони можуть посилити роздратування людей політиками.
— Тобто небезпеки поглиблення розколу ви не бачите?
— Лінії розколу й так існують і характеризуються не глибиною, а драматичністю суб’єктивних переживань. Тут принципова різниця.
У нас є доволі суперечлива картина. Усі соціологічні опитування показують справді велику єдність і згуртованість українського народу довкола патріотичних цінностей, зменшення впливу лібералізму і збільшення націоналізму — це все правда. Водночас базові налаштування, патерни поведінки залишаються такими, як були до війни. Що це означає в контексті можливих виборів? Люди можуть взяти в них участь, і може бути якийсь консенсус щодо прийняття підсумків. Жодних бунтів не передбачаю.
Але є ще суб’єктивне розчарування учасників процесу, які постійно щось віддають на користь держави. То гроші, то здоров’я, то частину життя, тобто виконують громадянський обов’язок, а натомість нічого не отримують. Це, звичайно, драматизує особистісні переживання. Ці персональні емоційні кризи потім можуть трансформуватися в різні сценарії погіршення загального психологічного клімату з відповідними наслідками. Прогнозувати не можу, бо це треба робити з цифрами в руках.
Ми почали з того, що треба знати, яке реальне демографічне дерево. Знаю приблизно, що відсоток людей 20—30 років математично нікчемний. Це означає, що молодь в кількох великих містах, яка, здається, на щось впливає, з електорального погляду впливу не має. Впливатимуть 12,5 мільйона пенсіонерів, основне електоральне ядро. За нього всі борються, тож цінності, які обговорюватимуть на майбутніх виборах, орієнтуватимуться на цю електоральну групу. Так, з урахуванням сучасних тенденцій, Конституції, світових норм, але реальність така.
— Військові на фронті відверто кажуть, що виснажені й лише вдячності ЗСУ замало, потрібна ротація, їм треба відпочити. Влада теж каже, що кожен має бути залучений до війни. Чи не бачите потенційної кризи в тому, що за якийсь час уже буде нікому воювати, а та частина суспільства, яка не воює, не буде готова йти на фронт?
— Я розрізнив би: воювати і вмирати за Україну. Мобілізаційні заходи потрібні, але я категоричний супротивник того, щоб просто набирати людей і заповнювати ними лави Збройних сил. Адже війна — це наука, її треба вивчати, а людей треба цільово призначати на ті посади і в ті сегменти військової діяльності, яким вони відповідають.
У багатьох з нас, напевно, загинули знайомі, які були висококваліфікованими айтівцями чи спеціалістами іншого профілю, а їх записали гранатометниками чи ще кудись. Так склалося. Але з погляду військової справи вони могли б бути кориснішими, якби військово-обліковий стіл точніше врахував їхні можливості. Те саме стосується логістики, медичного, морально-психологічного забезпечення, зокрема й капеланської служби.
Армія — це величезна машина, і коли вона не воює, то там ніби все гаразд. А коли ця машина їде, то починає скрипіти, тріщати, диміти. Так завжди буває. Паркетна армія зазвичай дуже красива, а у воюючій завжди є якась біда. Тому, повертаючись до відповіді на ваше запитання, заміна людей на фронті тими людьми, які через кілька днів загинуть просто тому, що вони невмілі… Вони можуть бути як завгодно мотивовані, але нині не XVIII століття, коли достатньо було вхопити шаблю, сісти на коня і поскакати на Січ. Це війна шостого покоління (безконтактна, без’ядерна війна стратегічного масштабу, концепція якої ґрунтується на використанні високоточної зброї. — Авт.), і людей треба вчити. Ці заміни відбуваються, але, звичайно, не так швидко, як ми б хотіли, до того ж потрібна заміна людей технікою. Це питання до наших західних партнерів. Це теж відбувається, але не так швидко і не в такій кількості, про яку говорить зокрема головнокомандувач.
— У деяких країнах, зокрема в Ізраїлі, є військова цензура. Як до цього ставитеся?
— Позитивно. Я вже казав і весь час кажу, що я не дуже схильний до лібералізму. Але моя консервативність обмежується розумінням, що ми живемо у ХХІ сторіччі, й наслідки будь-якого закручування гайок можуть бути негативними. Треба це враховувати. Тобто будь-який контроль мусить мати розумні межі, і на початку його здійснення треба домовитися із суспільством. Лібералізація сучасного світу призводить до того, що кожного треба цілувати в якісь місця, просити, щоб він згодився, а він ще подумає, бо це ж його права. Тож це треба враховувати. Тому обмеження інформаційних потоків мусить мати два параметри: перший — домовитися із громадянським суспільством про правила, і другий — розробити чіткі протоколи можливого і допустимого, які треба довести до кожного інформаційного джерела.
Люди, які самодіяльно як ФОПи займаються інформаційним бізнесом, повинні нести таку саму відповідальність, як і всі медіа. У Кримінальному кодексі слід прописати чіткі статті, а покарання мусить бути неуникненним, публічним і демонстративним. Тоді люди дуже швидко зрозуміють, що тут немає нічого спільного з обмеженням їхніх прав, просто такі правила, і якщо ви їх порушили, то несете відповідальність.
— Оксана Забужко якось висловила думку, що в інформаційній війні перемагає той, хто говорить першим, а той, хто реагує, — завжди у більш програшній позиції, навіть якщо він правий. Ви згодні з такою точкою зору?
— Частково так. Я переінакшу те, що сказала Оксана Стефанівна: хто встановлює правила, той виграє гру. Але пропаганда характерна тим, що вона не встановлює правил, вона сама і є правилом.
Візьміть пропаганду «руского міра». Які можуть бути правила в «руского міра»? А пропаганда «руского міра» існує. Це такий нескінченний шизофренічний контент. Його основа — у глобальності такого масштабу, що люди, коли це бачать і чують, думають: «Це ж не може абсолютно все бути вигадкою, напевно, щось у цьому є». Тобто цей демонічний масштаб справляє гіпнотичний вплив.
А те, про що говорить Забужко, — це перепалки контрпропагандистів. Я б усерйоз не звертав на це уваги, тому що це можливо у плані якоїсь внутрішньоукраїнської полеміки — це називається перехопленням ініціативи.
— Психологи кажуть, що зростає попит на позитивні новини. Де нам їх черпати, крім зведень ЗСУ про чергові атаки на російський флот? Де ви берете позитивні новини?
— У мене вдома двоє собак і двоє котів. Це невичерпне джерело позитивних новин! А медіа — це доповнення, я туди краєм ока заглядаю. Новини — події, які створюють живі люди. У цифровому світі дедалі менше чогось раціонального і хорошого. Інтернет починався з якоїсь такої позитивної ейфорії стосовно світлого комунікативного майбутнього, а перетворився на те, на що перетворився. Пріоритет — живе життя, яке живете ви особисто і яке вас оточує.
Надія ЮРЧЕНКО,
Укрінформ
(Надруковано зі скороченнями)