Сало гамкнув, а на кота звернув. Це прислів’я спадає на думку, коли йдеться про депресивні території й дотаційні регіони. Чому? Бо здебільшого причина має не економічний корінь. Усе розпочиналося з політико-егоїстичних мотивів. Упевнений, дослідники на цю тему напишуть не одну ∂рунтовну працю. Ми ж звернімось до простої (на жаль, звичної у різних варіантах у багатьох місцях), яка, вважаю, надає відповідь на складні запитання.
Так-от, район у Київській області, де керівники, як перекотиполе, змінювали один одного, скубучи з нього все, що можна прихопити. Не гребували й «кришуванням» автоперевізників. Тому автостанція (а, звісно, й відрахування до місцевого бюджету) занепадала. Зате всі вигідні маршрути «свої» люди здійснювали без обліку і контролю. Живі гроші збирали собі на втіху. Відповідно й поводились: їздили не так, як пасажирам вигідно, а щоб останніх тримати в напруженні й залежності. Мовляв, щоб знали, хто в районі господар.
Звісно, народне невдоволення, на яке не звертала уваги місцева влада, зацікавило конкурентів. До політико-егоїстичних мотивів вони додали трохи здорового глузду й економічного розрахунку. І (о, диво!) побачили: що прихильнішими будуть до людей, то вищі матимуть прибутки. Тож замість чотирьох рейсів у поламаному автобусі на Київ запропонували щогодинні у зручних маршрутних таксі. Пасажири не натішаться. Місцева влада разом із місцевими господарями автобізнесу — в крик! Мовляв, грабують! «Чужинці» в районі не зареєстровані, отже, до місцевого бюджету не платять. Про внесок місцевих мовчать. Бо ж діяли за принципом: «Жалів яструб курку, доки всю оскуб». Виною ж зміни перевізника, а отже й того, що відрахування до бюджету не надходять, виступила місцева влада, яка обрала таку дорогу, що до болота вела. Ось і отримали те, чого прагнули.
Укотре ця історія показує, що керівництво, яке ігнорує інтереси людей, завдає регіону не лише економічних, а й моральних збитків. Тому в усьому світі влада і бізнес взяли курс на соціально відповідальний підхід до справи. Ні, не з гуманних причин. Практичні люди розуміють: хто накопичує соціальні проблеми, потім дуже дорого за них платить.
На жаль, у нас далеко не всім це доходить. Багатьох тішить, що, нашкодивши на рідній землі, зможуть втекти за кордон. І їм не болить, що тут діється, як людям живеться. Головне для таких — у каламутній воді загребущими руками найбільше риби впіймати. Вони не лише економіку держави підривають, зіштовхують народ у прірву безвиході. Такі дискредитують поняття держави, оскільки поставили її можливості на службу собі.
Але ж не всі павуки втечуть. І хоч як, на перший погляд, дивно звучить, але соціальні проекти владі й бізнесу потрібні для виживання не лише бідним. Щоб розвивався бізнес, мають бути споживачі товарів і послуг. А якщо в нас ціни європейські, а зарплати — у 20 разів нижчі, то про який розвиток може йтися?!
Депресивні території розпочинаються з депресії духу. За 20 останніх років політики, що постійно кричать про власне патріотичне піднесення, яке насправді обертається лише їхнім персональним збагаченням, депресію духу зробили національною ознакою. Як позбутись її?