Коли наша сім’я бралася навесні садити картоплю, за день перед тим у прохолодні сіни мати ставила кількавідерну емальовану каструлю, повну березового соку, до якого додавала трохи сирівцю і пересмаженого ячмінного зерна, зав’язаного у вузлик. Попрацюєш на сонці, натомишся, а тоді мерщій поспішаєш у сіни, до каструлі. І хоч мати й застерігала, щоб не пив одразу багато, бо можна й ангіну схопити, запах напою був таким принадним, що без передиху випивав глиняну кварту, а за нею й другу. Бо то не сік пив, а саме здоров’я.
А ще смачнішим у дитинстві для мене і, мабуть, для більшості дітей нашого села, був сік кленовий. Можливо, тому, що він солодший від березового.
Збирати кленовий сік ми починали у середині березня — на початку квітня, помітивши на стовбурах дерев патьоки. І варто було комусь одному розпочати сезон, як наступного дня всі більш-менш товсті клени в селі свердлили, в отвори вставляли тоненькі трубочки з бузини або обрізані по краях гусячі пера, а під ними ставили чи прив’язували посуд для соку. Цілих два тижні потому, доки надворі остаточно не потепліє, про уроки у хлопців-школярів і не питай. Вони заготовляли сік.
Яким же радісним і приємним було це заняття! Бувало, сидиш на гілці, підставивши сонцю червоні щоки, ждеш, коли набіжить хоч склянка соку. Тобі не терпиться його скуштувати і, мабуть, не підеш додому обідати, бо весняного дня на все не вистачає.
А верхівки кленів про щось шепочуться тихенько, ніби заколисують тебе. Про що ж вони розмовляють? Може, їм боляче, що я просвердлив м’яку кору? Але ж я з досвіду знаю, що неглибокі ранки кленам не страшні.
Заспокоївшись, розглядаю сніг унизу, подзьобаний, наче віспою, теплим весняним сонцем. Подекуди в тих дірках-проталинах уже зеленіє трава, звільняючись від сухої. А біля купки реп’яхів якісь пташки насмітили на снігу залишками, мабуть, учорашньої вечері.
Доки намагаюся розгадати, що то за пташки, нечутно з’являється біла з ледь помітною смужкою на спині ласка. Вона покрутила головою і, помітивши мене, зникла в норі. Очевидно, думаю, їй теж захотілося скуштувати кленового соку. Але ж ласка його не п’є, вона ловить мишей. То, може, вона змерзла, як і я? Зістрибую з гілки і гріюся — длубаюся носком чобота в норі, куди щойно сховалася ласка.
Замість неї на наст вилітає маленьке яблуко. Воно в землі й залишках сухої трави. Де ж воно взялося? Піднімаю голову — наді мною яблунька-кисличка. Куштую, які маленькі плоди на смак. Слиню яблуко, що пахне торішнім літом і легкою прілістю, й до блиску витираю об штани. Надкушую. Сік бризкає на обличчя. А холоднюче, аж зуби терпнуть! Проте на мій подив, яблучко не кисле — солодке і трішки терпке. Не встигаю отямитися, а вже від яблучка саме насіннячко в долоні залишилося. Тож беруся пильніше досліджувати місцину під яблунею і невдовзі знаходжу ще кілька таких самих плодів.
Знову видираюся на нижню гілку клена і, виставивши на сонце мокрі чоботи, спостерігаю за тим, як вони парують. На душі стає радісно, аж хочеться сміятися.
— Ти що, напився, еге? — чую позад себе хрипкий голос відомого на все село рибалки діда Мирончика, який прийшов у кленки заготовляти кілки для ятерів-крилачів. Дід у валянцях з високими чунями-калошами, в одній руці в нього ножівка, а в другій — сокира. — Чого, кажу, репетуєш, горобців лякаєш? — уже ласкавіше озивається дід і йде до мене, ховаючи лукаву посмішку в сиву бороду. — Ось візьму й зрубаю гілку, на якій сидиш! Ох, і гепнешся ж!
Та я мов не чую його останніх слів, а відповідаю тільки на поставлене перше запитання: — А що б ви думали! Напився. Яблучного соку!
Дід тим часом підходить ближче, перехоплює лівою рукою сокиру, а правою береться за край гілки і жартома починає розхитувати мене: — Ось струшу тебе, як старе вороняче гніздо!
— Спробуйте!
Переконавшись, що сиджу на гілці, мов хрущ, Мирончик прилаштовує інструмент на рукавиці й дістає з нагрудної кишені пачку з махоркою і шматок газети: — Закуриш? — питає мене для годиться — знає, що не курю, бо малий, тільки в п’ятому класі вчуся. — А ти мене за це кленовим соком почастуєш. Отамо-о, — показує дід на клена, під яким стоїть на цеглині мій бідончик із соком, — досі вже через край стікає. Як проходив мимо, там по вінця було.
Зіскакую з гілки, біжу зливати в більшу посудину сік. А в бідончику того соку лише на денці. Трубочку вимило, і чиста, як сльоза, солодка водичка монотонно капає повз бідончик, утворюючи грязючку на землі.
— Дід-ду! — кажу із серцем, а Мирончик регоче, аж присіда.
— Ну, що, шибенику, струсив тебе з гілки?
Потім ми миримося, і дід показує мені, як треба припасовувати трубку до дерева, щоб не відпадала. Мого соку він не захотів випити, бо любив вживати тільки соки, що перебродили. Але завдяки дідовій науці додому я приніс повний бідончик цілющого трунку.
Давно те було, а наче вчора. Немає вже рибалки Мирончика, поменшало й риби у наших водоймах. А сік із кленів у селі дітвора, як і раніше, точить. Чудовий солодкий сік землі, напитися якого мені знову захотілося, ледь пригадав безжурні дитячі роки.