Цього року імена лавреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка стали відомі наприкінці липня, а не традиційно в березні. Церемонія нагородження удостоєних цієї високої державної нагороди також відбулася не як звичайно. Урочистий захід організували в Бородянці на Київщині біля пам’ятника Тарасові Шевченку, по якому під час окупації міста московити стріляли. Скульптурна споруда на честь видатного поета та Великого українця витримала цю наругу ворога й нині надалі прикрашає середмістя Бородянки.

 Нагадаємо, що Національну премію України імені Тараса Шевченка присудили:

• за книжку поезій «Орден мовчальниць» — поетесі Катерині Калитко;
• за аудіоальбом «Пісні Української революції» — виконавцям гурту «Хорея козацька» Тарасові Компаніченку, Максимові Бережнюку, Северинові Данилейку, Ярославові Криську, Сергію Охрімчуку;
• за книгу «Крім «Кобзаря». Антологія української літератури. 1792-1883» у двох частинах — літературознавцю Михайлові Назаренку;
• за публіцистичні статті та виступи останніх років — журналістові Віталію Портникову;
• за документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» — режисерці Ірині Цілик.

Розмір премії становить 429 тисяч гривень.

Сьогодні «Урядовий кур’єр» розповідає про одного з лавреатів — львів’янина Ярослава Криська.

Львів’янин Ярослав Крисько разом з Тарасом Компаніченком, Максимом Бережнюком, Северином Данилейком і Сергієм Охрімчуком стали цьогоріч лауреатами Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Усі вони учасники відомого гурту «Хорея козацька». Високої державної нагороди удостоїлися в номінації «Музичне мистецтво» за аудіоальбом «Пісні Української революції». Зі сторіч забуття вони повертають у сьогодення і прийдешнє кобзарсько-лірницькі традиції. Пан Ярослав каже, що грає   елітарну музику. І водночас поступово відкриває для себе світ давньої музики, яка в Європі має нішу.

Учитель, будівельник, дяк

Ярослав Крисько виріс у бухгалтерській сім’ї. Батько хоч мав прекрасний голос і в юності йому навіть прогнозували кар’єру оперного виконавця, вважав, що спів — не робота, а розвага. Але син хотів бути акордеоністом. І тато зважив, повів його семирічного в музичну школу в Житомирі, де тоді мешкали, проте там був лише клас баяна. Тож хлопчина освоював гру на цьому музичному інструменті. Займався ще й танцями в житомирському колективі «Сонечко». Через усю сцену проходив дуже ефектно, зокрема повзунцем, з певним підстрибуванням із зігнутих ніг. Виступав у шкільному хорі. 

Потім родина повернулася до Львова, й у дев’ятирічному віці Ярослав прийшов у славетну хорову капелу «Дударик». У цьому колективі він співав понад 20 років. Після закінчення загальноосвітньої школи вступив до Львівського музично-педагогічного училища. Отримавши диплом, почав працювати вчителем музики у школі. Тут створив хор хлопчиків — чи не єдиний такий колектив у Місті Лева. Проте за певний час довелося полишити педагогічну діяльність, адже були економічно важкі 1990-ті роки, сім’ї не вистачало його зарплатні, хоч працював на півтори ставки.

Змушений був кардинально змінити власний професійний напрям — подався у будівельний бізнес. Займався ремонтами помешкань доволі тривалий час. Пройшов шлях від різнороба до бригадира, опановував нові будівельні технології, навіть брав майстер-класи в Польщі.

Але зупинку зробив і в будівельній справі. Якось йому запропонували дякувати в Успенській церкві у Львові. Погодився аж на 15 років. Спочатку все сприймав на слух. Це було доволі важко, адже настанови з дякування  Ярославові давав учитель математики. Одного разу поцікавився, чи є хоч якісь ноти. Учитель дав йому ключ від шафи, де зберігалося чимало нотних видань початку ХХ століття. Серед усякої літератури пан Ярослав знайшов «Богогласник», виданий у середині ХІХ століття, який його дуже зацікавив.

Старосвітську бандуру опанував у 36 років

Ярославові Криську випадало у справах бувати у столиці. Він завжди був покупцем в одній з яток, де продавали музичну продукцію. Купував записи з українською музикою, зокрема фольклорною. Якось придбав і компакт-диски Миколи Будника «Гей, на Чорному морі» і Тараса Компаніченка «Кобзарсько-лірницька традиція». Дуже його вразили ці записи. Укотре йдучи вулицями Львова, спіймав себе на думці, що співає ці пісні.

«Мене зачаровував звук. Я забажав цей інструмент», — зазначає пан Ярослав.

З інформації на диску дізнався, що Тарас Компаніченко грає на бандурі роботи переяславця Миколи Токайла. Не міг не зв’язатися з відомим майстром і популяризатором кобзарського мистецтва. Микола Тихонович, вислухавши Ярославове прохання, дізнався, навіщо львів’янинові старосвітська бандура, й пообіцяв, що за пів року виготовить.

Насправді на інструмент довелося почекати значно довше. І коли вже Ярослав Крисько нарешті отримав бандуру і сів грати, не виходила позиція, великий палець болів. Спочатку було розчарування. В інтернеті знайшов кобзарський підручник Миколи Будника, але без ілюстрацій. Був хіба малюнок від руки Будника, який він зробив для когось. Але головне — там містилася табличка з акордами, яка внесла пану Ярославові ясність, як грати на інструменті. Сам опанував ці акорди.

Інструментом захопився: щойно прокидався вранці, одразу дзвеніли струни бандури, так само, як і після повернення з роботи. А життя йому вже відрахувало тоді 36 років.

Здійснилася згодом іще одна мрія: 2007 року у Львові на концерті познайомився з Тарасом Компаніченком, пограв йому, обмінялися телефонами й почалася їхня музична співпраця. Пан Ярослав залишив ту роботу, що мав, і пішов кобзарювати на вулицю. Спочатку це було дуже незвично, тривожило, що скажуть друзі, знайомі, якщо побачать. Це вже пізніше прийшло розуміння, що в цьому нічого поганого немає.

Ярослав Крисько й нині співає не лише на вулицях Львова, Києва, а й інших міст. Шукає для виступів не надто галасливі міські вулиці та час. Адже прагне, щоб його цінували не за інструмент чи образ, а за виконання, щоб перехожі чули текст, музику.

«Гра на вулиці музикантові дає і впевненість, і можливість добре виграти твори, а ще люди торкаються до давньої української музики», — ділиться думками бандурист.

Його вуличне кобзарювання часто перетворюється на тривалі розмови зі слухачами, майже на лекції. Із початком широкомасштабної війни кобзар теж вийшов на вулицю і взявся грати для переселенців, які тисячами поповнили Місто Лева. Виконував молитовний кант, інші духовні твори, а також історичні пісні, зокрема про Байду, Саву Чалого, думу про Марусю Богуславку. Тепер на ці музичні перлини серця українців відгукуються цілком по-іншому.

Зауважує, що генетично в пам’яті нашого народу збереглося кобзарство. Це засвідчує і його власний досвід. До слова, 2014 року Ярослав Крисько разом з іншими відомими кобзарями знявся в документальному фільмі Ганни Яровенко «Вільні люди». Вони на кілька днів стали мандрівними співцями і, подорожуючи Черкащиною, виступали біля церков, на ярмарках і навіть у полі, дізнаючись, як українці ставляться до своїх давніх традицій, кобзарства.

Нині пан Ярослав прагне опанувати гру на кобзі, бо вважає її універсальним інструментом з більшими виконавськими можливостями.

У цеху кобзарському

2011 року Ярослава Криська запросили в гурт «Хорея козацька», щоб допомогти пограти на ударних. Допоміг і залишився виступати у складі цього колективу досі. Не лише грає на старосвітській бандурі, а й ударних,   сопілці, бароковій гітарі. І звісно ж, співає.

Перший рік великої війни «Хорея козацька» все, що заробляла, віддавала на потреби ЗСУ. Дорогу до Києва пану Ярославові оплачував Тарас Компаніченко зі своєї зарплатні, яку отримує як військовослужбовець.  Гурт дає доброчинні концерти і в Україні, і за кордоном.

Торік «Хорея козацька» завершувала фестиваль під патронатом президента Польщі «Wszystkie mazurki wiata» («Усі мазурки світу»). Через затримки на кордоні українські кобзарі запізнилися чи не на півтори години на цей концерт. Але люди не розійшлися, незважаючи на вечірню пору, чекали, а потім уважно слухали виступ, кричали «Браво!», були натхнені й зворушені.

Опісля знайомі поляки зверталися до хорейців і надсилали рації, бронежилети та інше для потреб ЗСУ. Цього року «Хорея козацька» виступала в Німеччині й австрійській столиці.

За часи відновлення Української державності постали кобзарські цехи. Знаємо з історії, що кобзарі й лірники, як і будь-які ремісники, об’єднувалися колись у цехи (товариства), що дбали про якість, рівень майстра. У нашу добу спочатку утворився київський, потім — харківський кобзарські цехи. Ярослав Крисько, як годиться, склав іспит і став братчиком такого товариства у столиці. Але запалився задумом, що мусить бути ще й львівський цех. У червні 2010-го його створили. Цього року структуру очолив пан Ярослав.

Братчики таких  цехів дбають про відродження кобзарсько-лірницької традиції, досліджують старовинну українську музику, виходять на вулицю грати і співати.

«Це наш обов’язок — нести та розвивати кобзарську справу, бо є що вивчати. Це елітарна музика. Зобов’язані, щоб якнайбільше людей це зрозуміли, повернули зі століть, бо це культура, яка нас дуже лучить з європейськими народами», — переконаний Ярослав Крисько.

Як і в тому, що ЮНЕСКО визнає кобзарсько-лірницькі традиції нематеріальною спадщиною. Принаймні до такого списку цієї авторитетної міжнародної організації Україна подала кобзарсько-лірницькі традиції, а також українську писанку та вишивку білим по білому.