Є старий анекдот. Війна. Німці захопили ліс. Прийшли «наші» і вигнали німців. Німці вигнали «наших» і знову захопили ліс. А потім прийшов лісник і вигнав усіх. До речі, готовий сценарій. Здається, деякі сучасні фільми про війну знімають саме за такою схемою.
Утретє Росія висуває на премію «Оскар» фільм про війну. Першим був Микита Михалков зі стрічкою «Стомлені сонцем-2», яка провалилася в прокаті. Естафету прийняв Карен Шахназаров зі своїм «Білим тигром» (тобто танком), кращим слоганом до якого було б «хто не зрозумів — той дурень».
Настав час Федора Бондарчука. 10 жовтня відбулася прем’єра його фільму «Сталінград». Промоушен стрічки був не менш масштабним, ніж у Микити Сергійовича, щоправда, від слогана «великий фільм про велику війну» автори скромно відмовилися. Та й навіщо — назва фільму говорить сама за себе. А той факт, що найкращим учителем Федора Бондарчука, за його словами, був батько, режисер Сергій Бондарчук («Оскар» за фільм «Війна і мир»), додавав надії глядачам на якісне кіно. Але воно виявилося якимось дивним.
Страждання молодого Петера
Перші 15 хвилин фільму нагадують комп’ютерну гру. Все горить, вибухає, охоплені полум’ям солдати біжать в атаку і б’ються врукопашну, на будинок падає літак. Можливо, це «Міцний горішок-5», де використано не тільки комп’ютерні спецефекти, а й формат 3D? Щоправда, батальні сцени швидко закінчуються, бо фільм, як виявилося, зовсім не про війну, а про кохання.
Головні герої — п’ятеро радянських бійців — опиняються в напівзруйнованому будинку (про те, що його прототипом, за задумом авторів, був знаменитий будинок Павлова, глядач з фільму так і не дізнається). Тут вони зустрічають 19-річну дівчину Катю, яка не встигла втекти до приходу ворога. На тлі героїчної оборони решток будівлі і розгортаються основні події.
Втім, назвати оборону героїчною складно. Дві години екранного часу герої тиняються будинком і займаються рефлексією. Дізнавшись, що в Каті день народження, бійці вирішують зробити їй подарунок і десь у руїнах розшукують ванну. Потім влаштовують вечерю зі свічками й концерт класичної музики, наповнюють ванну гарячою водою(!), і 19-річна Катя довго і красиво приймає ванну, не соромлячись присутності чоловіків. Щоправда, згодом з’ясовується, що вони їй були не зовсім сторонніми. Катя залишилася живою і народила сина. Син, який став рятувальником МНС, повідомляє про це так: «У мене загинуло п’ятеро батьків».
Німецький гауптман Петер, якому доручено взяти будинок, теж більше стурбований своїм особистим життям, ніж військовим обов’язком. У нього є коханка — місцева жителька модельної зовнішності Маша. В неї білосніжна білизна аж ніяк не зразка 1942 року і зачіска а-ля Кім Бесінджер. Гауптман то істерично розриває на Маші сукню, то скаржиться їй на своє важке життя: мовляв, росіяни — варвари і воюють не за правилами. Хоч не зрозуміло, що його не влаштовує. Жити є де, блондинка поруч, та й стріляють не так щоб прицільно… Судячи з того, скільки часу приділяється рефлексіям гауптмана, складається враження, що саме він і є головним героєм фільму.
Однак воювати все-таки потрібно. Періодично з’являється начальник гауптмана і нагадує, що взяти будинок — украй важливо, адже за ним Волга і перемога. Але штурмувати його ніхто не поспішає. Гауптман, щоправда, збирає солдатів і намагається надихнути їх перспективою потрапити до Індії, на шляху до якої, на його думку, і розташований цей будинок. А в Індію потрібно потрапити тому, що там жінки мають шість рук. «Ви уявляєте, що вони можуть робити цими руками одночасно»? — з пафосом вигукує гауптман. Але солдатів така перспектива не надихає, і штурм відкладається.
Радянські бійці теж нудьгують, тож снайпер починає вчити Катю стріляти. Нарешті спільними зусиллями вони вбивають німецького солдата, який прийшов до колонки по воду.
Тим часом німці збирають місцевих жителів. Незрозуміло, звідки вони взялися, бо навколо нікого і нічого немає: ні Волги, ні міста, ні будинків, ні військових підрозділів. Суцільні руїни, вкриті попелом, який літає в повітрі, бо у форматі 3Д це дуже ефектно. Потім з натовпу вибирають жінку з дитиною і спалюють вогнеметом. Картина ніби змальована з французького фільму «Стара рушниця» з Філіпом Нуаре у головній ролі (тільки там це насправді перевертало душу). Радянські бійці, які сцену смерті спостерігали з вікна, раптом прокидаються, хапають автомати і кидаються на ворога. А далі — як в анекдоті про лісника. «Наші» вбивають німців, німці — «наших», будинок підривають, кому дісталася перемога — невідомо.
Солянка з бездарних кліше
Що це? Фільм про війну. Напевно, автор має право показати її такою, якою він її бачить. Ось і режисер Бондарчук, судячи з усього, вважає, що й на війні є місце гламуру. Колишній кліпмейкер зробив картину в стилі блокбастерів Голлівуда. Формат 3D, набір з комп’ютерних спецефектів, стрілянини, безглуздих діалогів, любовний п’ятикутник... Ну пощастило людині отримати 30 мільйонів доларів на свої забаганки, чому б не скористатися!
Але до чого тут Сталінград? Місто, в якому не на життя, а на смерть боролися за кожну вулицю, будинок, поверх. Одна з наймасштабніших і кровопролитних битв у Другій світовій війні. Велика перемога, яка була оплачена сотнями тисяч життів.
У фільмі «Сталінград» Сталінграда немає. Бондарчук створив кіно про трагедію і велич Сталінграда так, як красуні з «ВІА Гри» співають фронтові пісні, виляючи стегнами. Та й назвали фільм зовсім недоречно. «Страждання молодого Петера» або «П’ять батьків мого сина» — це підійшло б більше.
«Не можу зрозуміти» — такою була кодова фраза капітана Альохіна в прекрасному військовому фільмі «В серпні 44-го». Не можу зрозуміти — чому фільми, котрі претендують на звання великого фільму про конкретну, найстрашнішу в історії людства війну, перетворюються на солянку з вульгарних і бездарних кліше, які не мають нічого спільного з реальною правдою.
Нещодавно на одному з російських каналів показували ток-шоу. У студії були присутні режисер Федір Бондарчук, продюсер Олександр Роднянський, мати режисера Ірина Скобцева, ветерани війни і діти Сталінграда. Гості ледве не в ноги кланялися авторам фільму і наче мантру услід за ведучим повторювали: дякуємо, дякуємо. Дякуємо за цей великий фільм. Це нове слово в кіно, яке розповість молоді правду про війну.
«Фільм адресовано передовсім молоді», — наголосив продюсер Олександр Роднянський. Здається, автори вважають, що сучасна молодь скуштує будь-яку страву, якщо вона приправлена комп’ютерними ефектами. Тобто фаст-фуд добрався й до кінематографа?! Поза сумнівом, 70 років, які відділяють нас від страшної війни, вимагають нового осмислення і нового розуміння тих подій. Але те, що намалював Федір Бондарчук у своєму фільмі, — не нова правда. І взагалі не правда. Це блюзнірство, цинічне і безглузде.