75-РІЧЧЯ ЗНИЩЕННЯ ХРЕЩАТИКА
ПАМ’ЯТЬ. Радянські війська, які 6 листопада 1943 року ввійшли до визволеного від гітлерівців Києва, в центрі міста побачили лише руїни. Через день на сторінках газети «Правда» з’явилася публікація, яка повідомляла, хто зруйнував столицю України: «Захопивши Київ, німці почали методично знищувати його. Спочатку зруйнували Хрещатик. На купу уламків перетворено театр ім. Франка, поштамт, готель «Континенталь». Щоб виправдати свої чорні справи, німецька влада пішли на хитру і підлу провокацію: все, що піднімалося силою вибуху в повітря, приписували партизанам. Німці зірвали мости, будинки, водопровід, установи культури».
Зайве пояснювати, що ця стаття стала істиною в останній інстанції. Кожен, хто вголос сумнівався в доцільності знищення у 1941 році гітлерівцями мостів через Дніпро, міг поплатитися не лише свободою, а й життям як провокатор. Хоч усі розуміли, що окупантам не було жодного сенсу трощити вибухами численні готелі та адміністративні будівлі в центрі фактично не зруйнованого в боях міста.
Насправді давній Київ став жертвою сталінських геростратів, які, скориставшись 71 днем його оборони, старанно замінували майже весь центр. 19 вересня 1941 року війська вже оточеного Південно-Західного фронту залишили столицю України, а 24 вересня о 16 годині злетів у повітря магазин «Дитячий світ», де розташовувалася німецька комендатура. Спочатку окупанти вирішили, що йдеться про диверсію підпільників, і почали заарештовувати цивільних, що були поблизу. Однак коли вибухнуло ще кілька будинків, німці і кияни стали вибігати на вулицю, усвідомивши масштаби небезпеки.
Зрозуміло, що гітлерівські сапери відразу по взятті Києва ретельно перевірили будівлі, де мали розміститися військові. По кілька тонн вибухівки вивезли із приміщення покинутого штабу округу, Жовтневого палацу, оперного театру, університету, Верховної Ради, а в тодішньому музеї Леніна (нині Будинку вчителя) вдалося відшукати і знешкодити суперсекретну радянську радіоміну.
Однак німці не могли уявити ні масштабів мінування, ні того, що знищенню підлягали навіть житлові будинки разом із мешканцями. Про ступінь секретності цієї спецоперації можна судити з того, що конспіративну квартиру радянського розвідника Івана Кудрі, в якій залишили рацію, гроші, набір справжніх і фальшивих документів та печаток, теж розмістили у замінованому будинку, який злетів у повітря.
З 24 по 29 вересня вибухами і спровокованою ними масштабною пожежею, яка перетворила на вогняне пекло центр міста, було знищено майже весь Хрещатик та більшість будинків на прилеглих вулицях. Через підірваний під час відступу радянських військ водогін Київ виявився беззахисним перед рукотворною стихією. Німці спочатку намагалися качати воду із Дніпра, однак невдовзі усвідомили марність цієї роботи і разом з киянами, які на вихоплених із помешкань клунках сиділи в парках навколо Хрещатика, лише спостерігали.
За оцінками фахівців, у ті дні загинуло майже 2 тисячі німців та понад 6 тисяч киян, а приблизно 50 тисяч містян стали погорільцями, більшості з яких не вдалось пережити вже близьку зиму. Не дивно, що, на відміну від вибухів радіомін в окупованих Одесі та Харкові, про які по завершенні війни з гордістю розповідали радянські історики, апокаліпсис на Хрещатику зарахували до злочинів нацистів.
Та нема нічого таємного, що з часом не стає явним. Тим більше, що йшлося про ретельне виконання директиви Сталіна, який вимагав, щоб на окупованій території «у фашистів горіла земля під ногами», не рахуючись із втратами серед покинутих напризволяще мирних громадян.
Випробувана саме в Києві «техніка особливої секретності» — радіоміни Ф-10, які впродовж 60 днів були здатні реагувати на переданий з відстані кілька сотень кілометрів кодований радіосигнал, згодом рознесли і колишню столицю України Харків. Більше пощастило Ленінграду й Москві, замінованим у разі здачі ворогові. До речі, директива Гітлера від 7 жовтня 1941 р. заборонила німецьким військам входити в місто на Неві навіть у разі його капітуляції, щоб не наразитися на міни, як у Києві. Москву, як запевняли радянські пропагандисти, фюрер планував затопити. Але заздалегідь заміновані греблі мали злетіти в повітря за наказом не Гітлера, а Сталіна.
200-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА ЧАЛОГО
ПОДВИЖНИК. «Любий мій і щирий земляче», — звертався у листах до Михайла ЧалогоТарас Шевченко. Їх поєднали спільна дружба із художником Іваном Сошенком і плідна праця на ниві народної освіти. Талановитий учитель Михайло Чалий був одним з ініціаторів відкриття в Києві семи недільних шкіл для дітей і дорослих, де викладали за Шевченковим Букварем. Та головна заслуга освітянина і патріота — у створенні першої фундаментальної біографії Кобзаря.
.jpg)
75-РІЧЧЯ ОРГАНІЗАЦІЇ СИДОРОМ КОВПАКОМ ПАРТИЗАНСЬКОГО ЗАГОНУ
Легенди Спадщанського лісу
ПОГЛЯД. Уже в першому після початку війни публічному виступі Сталіна, переданому по радіо 3 липня 1941 року, прозвучав заклик розгортати партизанський рух на окупованих гітлерівцями територіях СРСР. За офіційними даними, лише на українській землі в тилу ворога залишили 3,5 тисячі (!) загонів партизанів і підпільних груп. Здавалось би, ця потужна сила мала б чинити опір ворогові в його тилу.
Однак на середину 1942 року в Україні діяли лише 22 загони народних месників, тобто 99,4% залишених у тилу су?противника партизанських груп було знищено або вони розбіглися по домівках. Дивуватися цьому не доводиться, бо, як із шокуючою відвертістю розповів у мемуарах «легендарний партизанський командир» Федоров, він повернувся на Чернігівщину лише тому, що не зміг втекти разом із військами Південно-Західного фронту, які відступали. Тож перший секретар Чернігівського обкому ВКП(б), офіційно залишений для організації партизанського руху в рідній області, вимушено повернувся аж з-під Лохвиці. Бездарні партфункціонери і жорстокі співробітники НКВС лише дискредитували рух народних месників, тимчасом як найуспішніший партизанський загін створили колишні «вороги народу» — Сидір Ковпак і Семен Руднєв. Перший 1937-го після застереження про запланований арешт кілька місяців переховувався у Спадщанському лісі, де згодом партизанив, а другий лише дивом уник розстрілу, провівши півтора року в тюрмі. Навіть після виправдання його про всяк випадок вигнали з армії й відправили на рідну Путивлівщину завідувати районним Тсоавіахімом — аналогом нинішніх товариств сприяння обороні України.
10 вересня 1941 року до Путивля ввійшли німецькі війська, а 22 вересня (на честь цієї події нині це День партизанської слави) Сидір Ковпак видав перший наказ у Путивльському загоні народних месників. На той час до 14 осіб, залишених партизанити у ворожому тилу, вже приєдналися 28 червоноармійців-оточенців.
Попри організаторські й військові таланти Діда, як називали командира ковпаківці, всенародна слава дісталася йому випадково. 18 травня 1942 року, коли вже стало очевидним, що «переможний наступ» Червоної армії під Харковом обернувся катастрофою, радянський агітпроп розгорнув кампанію із прославлення партизанів, які нібито відкрили другий фронт проти ворога в його тилу. Героями Радянського Союзу стали Сидір Ковпак, Олексій Федоров, колишній пожежник Олександр Сабуров та 25-річний партизан-прикордонник Іван Копенкін. Ще 107 партизанів нагородили орденами і майже сотню — медалями. Радянські газети і радіо розповідали про багатотисячні партизанські армії, хоч у Кремлі добре знали, що насправді навіть наприкінці 1942 року в Україні воювали лише 55 загонів загальною чисельністю 6350 осіб. Наслухавшись цієї пропаганди, підпільники з групи Ніни Сосніної, що діяла в Малині на Житомирщині, спробували налагодити контакт із партизанами, якими нібито кишіли навколишні ліси, однак безрезультатно.
Молодим патріотам ще пощастило, бо в загоні спецпризначення, очолюваному горе?звісним кадровим співробітником НКВС Медведєвим, що базувався під Рівним, чужаків зазвичай розстрілювали для збереження секретності. Це лише один приклад того, що легенди і правда про партизанів — далеко не одне і те саме.
70-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕОНІДА КИСЕЛЬОВА
Велич справжньої поезії проти великоруського шовінізму
ТАЛАНТ. На відміну від письменників-графоманів, чиї томи за життя видавали стотисячними тиражами, а нині забули, російськомовний поет Леонід Кисельов, чию земну дорогу в 22-річному віці обірвала важка хвороба, не зміг потримати у руках жодної зі своїх книжок. Однак навіть тим, кому нічого не говорить його ім’я, добре відомі проникливі рядки: «Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке».
Його перші вірші, надруковані 1963 року на сторінках престижного журналу «Новый мир», викликали шквал люті російських шовіністів.
Газета «Литературная Россия» опублікувала розгромну рецензію члена-кореспондента Академії наук СРСР Благого, якого обурило, що школяр-десятикласник непоштиво відгукнувся про «великі святині» Росії.
Саме до них критик зарахував кривавого тирана Петра І. Леонід Кисельов у вірші «Царі» стверджував, що «За долгую историю России — ни одного хорошего царя» і посилався на «односторонню» думку Шевченка: «Це той «первий», що розпинав нашу Україну». Фраза Благого, що «автор виступає проти однієї зі стійких традицій передової російської суспільної думки», — досі взірець великодержавного шовінізму, де «традиції» замінюють здоровий глузд, усе імперське оголошують передовим, а «мнєніє» шовіністів стає суспільною думкою.
Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)