Сєверодонецьк став третім з міст сходу України, де творча група на чолі з письменником Юрієм Андруховичем представила мультимедійний колаж «Безкінечна подорож, або Енеїда». Загалом у турі шість зупинок, останнім його приймає Маріуполь.
Юрій Андрухович читає уривки з «Енеїди», а також власні вірші й фрагменти есеїв, що резонують з поемою Івана Котляревського. Марк Токар і Віктор Новожилов озвучують її бароковою музикою. Оля Михайлюк як режисер проекту разом з VJ group CUBE створює візуалізацію на основі фото сучасної Полтави, ілюстрацій «Енеїди» різних років, зображень Дідони й Енея у ренесансному та бароковому живописі й авторської анімації. Від слухача-глядача не вимагають прочитати всі цитати — візуальні, музичні, поетичні. Пропонують просто прогулятися тою Україною, про яку з різницею в два століття пишуть Котляревський і Андрухович.
Виставу готували майже рік. Урешті показали свою роботу на відкритті «Книжкового арсеналу» в Києві й відразу ж закріпили за собою успіх. Нині вона мандрує сходом України. І після слів «Ставайте свічками, як буква і дух» публіка у Сєверодонецьку вітала аматорів оплесками стоячи. А «Урядовий кур’єр» поспілкувався з Юрієм АНДРУХОВИЧЕМ.
— Ви ж не просто так привезли нам Котляревського?
— Цей проект ми не готували спеціально для показу на сході. Працювати над ним почали тому, що була ювілейна дата — 175 років, відколи повне видання «Енеїди» побачило світ (1842). Торік показали свій проект тричі, а цього року ініціювали тур на сході. Звичайно, враховуємо теперішню ситуацію і намагаємося в Котляревського знаходити такі пасажі, які дуже актуально звучать у наш час.
— Свого часу ви написали, що мрієте, коли «схід позахіднішає». І ось ви на сході. Чи виправдалися сподівання?
— Так. Мені здається, що відбуваються разючі зміни. Можу порівнювати із 2007 роком, коли я був у турі саме у Луганській та Донецькій областях. Тепер їжджу з широко розплющеними очима, щоб побачити все, що тут відбувається, відчути, чим наповнене повітря. І мені здається, що хоч і дуже важко, все йде у правильному напрямку.
— Чи варто вважати вашу культурну місію таким собі походом на схід? На вашу думку, як тепер повернути людей, які опинилися на тимчасово окупованих територіях?
— Боюся, що не знаю відповіді на це запитання. І думаю, що навіть обізнаніші та досвідченіші за мене в цьому плані люди теж не мають її. Мабуть, треба діяти за ситуацією, реагуючи на виклики адекватно, і вірити, що все зміниться на краще. Тобто безпосередня комунікація з людьми, які залишилися на окупованій території, не може бути однотипною. Треба шукати особливі форми спілкування й діалогу. Не вірю тим, хто каже, що має готовий рецепт, як усе змінити.
Звичайно, варіант прямої успішної воєнної операції був би найкращим у тому плані, що люди люблять переможців. Тобто якби українська армія увійшла в Луганськ чи Донецьк переможно, там би всі зустріли б її із синьо-жовтими прапорами і кричали: «Ура! Наші повернулися». Але в ситуації, коли це поки що неможливо, треба напрацьовувати якусь позиційну тактичну лінію. Думаю, мабуть, і те, що ви робите у ЗМІ, піде на користь.
— Складається враження, що у важкий для українського народу час сильного голосу наших українських письменників зовсім не чути.
— Думаю, це не зовсім виправдане очікування, що письменники мають відігравати якусь вирішальну роль. Насправді всі ми чекаємо на сильних і серйозних політичних лідерів. Письменники не вирішать цього, хоч як красиво говоритимуть, хоч якими голосними будуть. Найкращі письменницькі слова відгукнуться через десятиліття чи століття. Тому що він працює з людьми на індивідуальному рівні, а не на масовому. Але дуже не вистачає сильних політичних діячів, які б викликали довіру словами і діями. І в цьому вся криза.
— Чи зустріли протягом нинішньої подорожі те, що вас надихає?
— Ми ще навіть половини цієї траси не проїхали, а всі мої рецептори працюють. Я, що називається, ввімкнений.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»