«Синку, візьми цигарки», —жінка простягнула солдатові блок цигарок. «Дякую, але я не курю», — воїн трохи засоромився. «А ти товаришам віддай. Там, на фронті. Що ж тобі дати? — пані трохи розгубилася. — А, ось у мене цукерки є і печиво. Бери, синку».

«Синок» (чоловік років 30—40) подякував жінці й дозволив їй себе обійняти. Відчувалося, що він був трохи збентежений і не знав, як поводитися далі з незнайомою городянкою. І не лише він: усі хлопці, які приїхали до міста Вишневого Бучанського району на Київщині з найгарячіших точок фронтового Донбасу — Бахмута, Авдіївки та Мар’їнки, — були не те що вражені, а приголомшені. Після окопів і бліндажів, багнюки, в яких їм доводилося пересиджувати артилерійські обстріли, що майже ні на мить не припинялися, мирне тепле місто під Києвом здалося всім раєм. А люди, які підходили до вояків, міцно тиснули їм руки, обіймали й цілували, — янголами.

У москалів нічого не вийде

Місцеві діти одне поперед одного намагалися сфотографуватися з героями війни. А ще — завдати на плечі американський переносний протитанковий ракетний комплекс FGM-148 «Джавелін». Щоправда, без заряду. Ці фото ставали їм найдорожчими, і кожен знімок на пам’ять викликав у школярів захоплений вигук: «Клас!» Бо поруч на світлині з ними стояли не хто-небуть, а десантники, які під Бахмутом чи Авдіївкою наводили жах на російських мобіків, вагнерівців та інше шобло.

«Що, правда, вас бояться москалі?» — запитую в солдата 79 окремої десантно-штурмової бригади Дмитра. «Вони добре знають, хто їм протистоїть. А тому вже так нахабно, як раніше, не лізуть на наші позиції. Дедалі більше обстрілюють. Щодня і майже безупинно. Я на фронті з вересня 2022 року. Спочатку було страшно, але згодом звик до канонад. Може трапитися, звичайно, всяке, але в одному я переконаний на всі 100: те, що вони запланували, у них не вийде. Не дамо! Хлопці наші тримаються сміливо. Молодці!»

Диктофон записав, що Дмитро родом з Миколаївської області, йому 28 років і вдома на нього чекає мама, яка щодня телефонує («Не мамкай, а слухайся», — чує, як й інші бійці). До повномасштабної війни працював у Польщі. Армійських навичок не мав. Але коли московити нахабно полізли на нашу землю, повернувся. Нині б’є кацапів під Мар’їнкою. Поранень, на щастя, не було. Про що мріє? Хочеться, сказав, щоб весь цей кошмар якнайшвидше закінчився.

Коли вимкнув диктофон, Дмитра оточили школярі —  на зустріч із воїнами-десантниками прийшли учні однієї з місцевих шкіл у вишиванках. Мабуть, щоб запевнити захисників, що Україна вірить у них і любить кожного. Мені ж захотілося поговорити ще з кількома воїнами, бо нечасто випадає нагода поспілкуватися з фронтовиками з гарячих точок. Зупиняю наступного десантника — старший сержант 79 ОДШБ Роман. У роті він на посаді головного сержанта. За командира — для 57 осіб у підрозділі.

Сержант —одна з головних фігур в армії

«Служу, — каже Роман, — з 2020 року. У 79 бригаду потрапив за направленням після закінчення Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. А в лютому 2023-го вже зустрічав цих негідників у місті Щастя Луганської області. Потім наш підрозділ перекинули в Сєверодонецьк. Захищав Лисичанськ, воював на лиманському напрямку. На жаль, останні позиції довелося здати, бо ворог переважав нас у живій силі й техніці.

Нині воюю з кацапами під Мар’їнкою. За позиції в нас часто служать стіни зруйнованих будинків. У підрозділі, на щастя, всі живі та здорові. П’ятьох хлопців, щоправда, було поранено. Але  після лікування вони повернулися на фронт».

Роман з Харкова. Там у приватному будинку, якому вдалося вціліти навіть під майже щоденними обстрілами рашистів, живе мама. Роман усміхнувся, коли став розповідати про рідних йому людей. Бо крім мами, має ще дружину Іванну й сина Дмитрика, якому на день нашої зустрічі минув рік і 17 днів. Малюк народився, коли тато повномасштабно воював. А тому його Роман ще не бачив. Із майбутньою дружиною познайомився у Львові (вона місцева), коли навчався в академії. На початку повномасштабної війни зачепило осколками,  тому деякий час лікувався в госпіталях Дніпра та Вінниці. 

«Сержант — одна з головних фігур в армії: він найближча людина до особового складу, знає, хто чим дихає. Мої хлопці добре підготовлені до війни, а з російського боку на нас суне, вибачте, якесь м’ясо. Нічого не залишається, як перемелювати його. Бої фактично не зупиняються. Хіба що на якийсь нетривалий період, коли, очевидно, ворог вистріляв усі боєприпаси. Але коли підвозять нові, знов починають говорити гармати та інша смертоносна зброя. Що характерно, росіяни не дивляться, куди стріляють — у наш бік, щоб усе змішати із землею і, можливо, когось зачепити.

Найважче нині на фронті — втратити контроль над собою. Тому моральне налаштування на бій — це головний мотиватор. Хлопці не скиглять (таких позбуваємося, відправляючи їх у тил). Кожен на 100% впевнений у товаришеві поруч. Зброї тепер вистачає, як і обмундирування та продуктів. Ніхто не купує форму, яка стала, наприклад, непридатною через бойові дії, а також нічого з харчів, як пишуть нині деякі знавці в соціальних мережах. Ми повинні воювати. Ефективно, сміливо, а не відволікатися на вирішення тилових питань. І це робимо».

Аеророзвідка важлива

Поспілкувався і з бійцем 77 ОДШБ Максимом. Він воює під Бахмутом.

«Дуже важко там, самі знаєте, але тримаємося. Кожен клаптик землі в місті политий кров’ю. Більше — російських загарбників, але й нашою теж. Проти нас у центрі воюють вагнерівці, а на флангах — регулярні війська, теж десантники. Щоб завдавати їм відчутних втрат, бійці нашого підрозділу аеророзвідки виявляють місця скупчення окупантів. Відправляємо координати артилеристам, і ті вже молотять ворога. Б’ють точно в ціль — ми це бачимо. Бої в Бахмуті, гадаю, триватимуть до нашої повної перемоги, бо ЗСУ налаштовані  місто не полишати».

До речі, серед десантників, які приїхали у Вишневе, Максим був найстаршим. Йому 48 років. Із Запоріжжя, має сім’ю: троє дітей — двоє хлопців і дівчину, а також першого внука. Живе родина в одній із запорізьких багатоповерхівок. Чоловік і батько хвилюється за рідню, коли чує, як його рідне місто бомбардують та обстрілюють рашисти. На фронт пішов восени 2022-го, бо, як зізнався, увірвався терпець дивитися на все те, що «витворяли російські падлюки».

«У військкоматі запитали: де бажаєте служити? — Максим усміхається. — Я й випалив: «В аеророзвідці!» Престижно — ми своєрідні снайпери, але повітряні. Перший бій відбувся під Бахмутом. Ворога щодня бачу через прилади візуального спостереження, тож допомагаю побратимам нищити москалів ще тепленькими. За час служби додому ще не їздив. Щодня прокидаюся й думаю про перемогу. Це допомагає! Хочеться, щоб цього року ми здолали окупантів. Для цього є і сили, і засоби».

Не встиг вимкнути диктофон, як десантники отримали команду шикуватися в шеренгу. Хоч за плечима був 12-годинний переїзд, вигляд  хлопці мали бадьорий.

Забігаючи наперед, скажу, що охочих безплатно підстригли перукарі Вишневого (20 перукарень запросили їх до себе), оглянули стоматологи (п’ять — вісім клінік заявили, що безплатно полікують їм зуби).

Оскільки десантники майже цілодобово ходять у бронежилетах, це додаткове навантаження на спину. Тож у багатьох вони болять. З Вишневого зателефонували масажисти, які запропонували свої послуги. Ось чи скористалися ними воїни, сказати не можу.

У Благодійному фонді Сергія Гулієва дві військові фури та одну вантажівку  (ще й встигли відремонтувати один автомобіль) завантажили продуктами харчування, засобами особистої гігієни, іншими необхідними товарами і тепло провели бійців на фронт. Після цього хтось ще сумнівається, що ми переможемо росіян у цій війні, якщо турботами про фронт живе вся країна?!