Уже сама назва доробку Ігоря Піддубного за сценарієм автора книжки «Харків. Звільнений назавжди» Андрія Парамонова мимохіть налаштовує на проведення паралелі з фільмом Михайла Пташука за романом Володимира Богомолова «Момент истины (В августе 44-го)». Чи свідомо вибрана схожа назва харківськими документалістами, чи це простий збіг, судити важко. Напевно можна сказати лише те, що як художнє полотно великого екрана отримало неоднозначні оцінки глядачів, учасників екранізованих подій, так і фільм харків’ян, за умови його перегляду численною теле- та інтернетаудиторіями, безперечно, викличе вкрай протилежні судження та оцінки. Власне, вже в цьому і є його плюс. Чи буде він єдиним, можна стверджувати, лише переглянувши півторагодинну зафільмовану розповідь авторів про визволення Харкова від гітлерівців у серпні 1943-го…
Не претендуючи на роль кінокритика, все-таки хочу поділитися своїми враженнями та думками про документальну стрічку з точки зору простого глядача, звичайного обивателя, котрий, проте, любить своє місто і не байдужий до його історії.
Перш за все, після останніх кадрів фільму хотілося б відповісти на цілком прозаїчне, проте прагматичне запитання: на кого він розрахований, до чиїх сердець чи розуму повинен достукатися? Втім, спробуємо дати на це відповідь після деяких міркувань.
За всієї моєї поваги до творчості Ігоря і його співавторів не можу сказати, що стрічку дивишся на єдиному подихові. Швидше, навпаки: пробираючись репортерськими знахідками прологу, не зовсім спочатку розумієш: це вже початок фільму чи ще телепередача? На жаль, чомусь не проймаєшся співпереживанням, коли у пролозі демонструють кадри про випадкове знайдення під час будівельних робіт у селищі Коротич останків солдатів та курсантів 28-ї гвардійської стрілецької дивізії. Можливо, тому, що не відчувається це співпереживання і від самих авторів?
Перша частина фільму цілковито присвячена хроніці бойових дій за визволення Харкова, що супроводжується коментарем Ігоря Піддубного, який у кадрі веде глядача стежкою сумбурних серпневих подій 1943-го. З точки зору військового історика і навіть фахівця з військового мистецтва або, скажімо, курсанта військового училища, який вивчає військові операції того часу, перша частина фільму, безсумнівно, — справжнє джерело маловивчених фактів та документів. Проте, на мій погляд, надмірна деталізація перебігу подій, що рясніє назвами армій, дивізій, окремих підрозділів, міліметрами гармат, настільки розгублює, що лишається тільки два варіанти: або, щомиті включаючи паузу, конспектувати інформацію для подальшого вивчення, або дочекатися тієї «всієї правди про визволення Харкова», яка заявлена в анонсах стрічки. Припускаю, що вся перша частина — це підведення глядача до тих приголомшливих відкриттів авторів фільму про Бєлгородсько-Харківську операцію, заради яких і знято стрічку. На основі документів у ній стверджують, що після оголошеного 23 серпня і відсалютованого в Москві визволення Харкова бій за слобожанську столицю вели ще тиждень. Автори фільму впевнені, що внаслідок неадекватної оцінки радянським командуванням боєздатності німецьких сил наша армія зазнала несумірних втрат — в атаки кидали тисячі майже беззбройних піхотинців, на вірне знищення посилали десятки і сотні танків. Нескоординованість дій призвела до того, що Степовий фронт втратив 155 344 вояків.
— Наші втрати тут порівнюють із втратами лише однієї операції — Берлінської 1945 року, — говорить Андрій Парамонов.
Його фахові коментарі, як і коментарі історика Валерія Вохмянина, а також свідчення учасників боїв, оперативні зведення, рапорти, що наводять у стрічці, відкривають страшну правду. Не можна байдуже слухати рядки з записів червоноармійця Овсія Шварцберга: «Під Харковом було просто знищення. Не німців знищували, а в основному нас, піхоту… Ніхто нікого не жалів. Ніхто не ніс відповідальності за втрати…». Правда заслуговує на те, щоб її знали. І в цьому великий плюс документальної стрічки.
На цій ноті й варто поставити крапку, коли б не запитання, кому адресовано фільм, та не зовсім толерантні, як на мій погляд, висновки його авторів. Щодо першого, то, здається, відповідь закладена в епілозі, де в студентському колі обговорюють цю проблему. Отже, фільм для молоді? Навряд чи. Бо в тому епізоді відображені далекі від шанування пам’яті героїв, від усвідомлення їх подвигу (не про його ціну річ) висловлювання студента. Навряд чи друге та й третє повоєнні покоління розділять думку такого собі новоявленого манкурта, який заперечує саму потребу святкування Дня Перемоги та бачить у Другій світовій війні лише позитив для розвитку технічного прогресу. Навряд чи згодяться з Ігорем Піддубним й ветерани, які 23 серпня йдуть до меморіалів та пам’ятників радянським воїнам-визволителям, щоб згадати бойових побратимів і відсвяткувати свою Перемогу. Ну, хоча б із тими його словами, де Ігор, наче про істину в останній інстанції, говорить: «Славний полководець Конєв, майстер обхідних маневрів не знищив німецьке угрупування, яке планомірно відходило до самого Дніпра. Проте його ім’я мають висота і музей. Нині цей музей присвячений славній перемозі Червоної Армії. А повинен бути присвячений гіркоті поразки і загибелі тисяч солдатів, які склали свої голови з вини командування…». Власне, це його думка, але не істина… І не треба, напевно, так категорично, бо це ранить і без того зранених солдатів Великої Вітчизняної.