Набирають обертів потужні верстати, а в цеху — промисловий шум. Нечасто почуєш тепер неповторну мелодію виробничого оркестру! Тут, на Рівненській фабриці нетканих матеріалів, вона звучить. Щоправда, не так плавно й ритмічно, як хотілося б. Чому?
Снігова куля проблем наздоганяє тих, хто, попри війну й пандемію, створює додану вартість на рідній землі й не шукає щастя у світах. Саме такі люди у другому й навіть третьому поколіннях працюють на рівненській фабриці. Це одне з головних бюджетоутворюючих підприємств, яке нещодавно відзначило пів сторіччя.
Два десятки років тому вітчизняні власники кардинально модернізували виробництво, інвестувавши в нього 5 мільйонів євро. Встановили німецьку лінію для виготовлення армованого геотекстилю, який Європа вже тоді активно використовувала в будівництві Адже розуміли, що наші дороги теж мають стати іншими, сучасними, інакше годі говорити про розвиток та інвестиційну привабливість країни. Коли Україна готувалася до Євро-2012, саме рівненське виробництво постачало армований геотекстиль для італійської фірми «Тодіні», яка модернізувала міжнародний автомобільний коридор Київ — Чоп.
— 123 кілометри цієї траси від Житомира до Києва мають армовані нашим матеріалом смуги. Це понад мільйон квадратних метрів. Їх успішно експлуатують одинадцятий рік, — пишається член наглядової ради Рівненської фабрики нетканих матеріалів Богдан Гапяк. — Геотекстиль зміцнює верхній шар асфальту, і він пропорційно розподіляється під час навантаження й забезпечує подовження служби дорожнього полотна в десятки разів. Із нього виконано транспортні розв’язки з Рівного на Київ та Львів, поблизу Житомира. Багато наших матеріалів у Харкові — на площі Конституції, Львові, де їх використовують у ремонті трамвайних колій. Вони є в руліжних доріжках аеропортів, їх застосовували в будівництві й донецького, тепер уже зруйнованого.
До речі, рівненська фабрика — ексклюзивний постачальник геотекстилю на спорудження стіни на кордоні з Росією. Однак роботи там давно стишили оберти.
Здавалося б, проблем з реалізацією затребуваних у сучасному будівництві компонентів нема. На жаль, їх чимало.
Наприклад, Північна об’їзна навколо Рівного. Нині це один з головних об’єктів національної програми «Велике будівництво». Ще на етапі проєктування, за попередньої влади, цілком логічно йшлося про використання матеріалів місцевого виробництва — фабрики нетканих матеріалів, бо від неї до будівництва навприсядки пішки. Та перевірений століттями український принцип «Свій до свого по своє» навіть за такої близькості не справдився. Столичні проєктувальники таки заклали у проєкт чужі начебто на кілька гривень дешевші матеріали. Та чи якісніші? Питання відкрите. Додайте у їхню вартість витрати на логістику, надходження з реалізації, які підуть на підтримку не українського, вже не кажу рівненського виробника. Тож тепер, у розпал пандемії, ми без жодних докорів сумління віддаємо кошти наших платників податків за кордон, підтримуємо іноземного виробника, а свої готові матеріали лежать на складі фактично на сусідній вулиці. Нонсенс? Так!
Оскільки головний інвестор будівництва в регіонах — держава, 70% продукції фабрики прив’язано до бюджетного фінансування. Тож від держави хочуть єдиного — прозорої конкуренції за місце під сонцем на своїй землі. І цілком резонно запитують: а нині хто відшкодує різницю в тарифах за електроенергію, яка за два останні місяці вилилася в 700 тисяч гривень? Адже у виробничу програму, яку планували заздалегідь, внесли ціни, актуальні на жовтень — 2,82 гривні за кіловат. А у грудні вона становила 3,40, і дізналися про це виробничники заднім числом.
Отакий, з дозволу сказати, енергоринок та його вплив на конкурентоспроможність вітчизняної продукції. До того ж піднялися ціни на сировину, транспортування, а зростання мінімальної зарплати позначилося на тарифній сітці та всіх податках і зборах.
«Ми не проти більше платити людям, навпаки, обома руками за. Але коли нас ставлять у драконівські умови, зробити це вкрай складно. І частину наших заробітків відкусив січневий локдаун.
Ще один напрям нашої роботи — виготовлення прикладних матеріалів для меблевої промисловості. Досі цей ринок, 70% якого в Україні належить нам, був більш передбачуваним. Із приватним бізнесом усе зрозуміліше, ніж із бюджетом. Але коли, як на мене, непродумано заборонили роботу меблевих салонів, ми призупинили роботу в цьому напрямі», — розповідає Богдан Гапяк. Він ставить майже риторичне запитання: як за такого ставлення до українського виробника виконувати бюджетні програми? Він, досвідчений управлінець, голова громадської ради при ДПС області, член Рівненського міськвиконкому, поки що не має відповіді на нього.
Саме тому підприємство, яке годує 500 рівненських сімей, у постійному пошуку. Розвивають ринок фільтрувальних матеріалів для борошномельних та цукрових заводів. Гарна багаторічна співпраця єднає фабрику з Нікопольським заводом феросплавів. Там залюбки користуються рівненськими фільтрами, щоб уберегти навколишнє середовище міста.
Нині, коли кожна країна дбає насамперед про власні економічні інтереси, й нам варто наповнити реальним змістом оте одвічно українське «Свій до свого по своє».