Майстриня
Світлана Грибан
Ляльки є майже в кожній оселі. Свого часу вони допомагали нам пізнавати світ, моделювати в грі стосунки. Ляльки закарбували в собі пам’ять про особисте, про свій рід і час. У них втілилась історія та менталітет народу. Ляльки наділяють сакральним значенням, вони уособлюють магічну силу, як, наприклад, ляльки-мотанки. Співак і композитор Андрій Макаревич вважає, що в ляльок є душа і має їх цілу колекцію.
Майстриня Світлана Грибан знає всі властивості ляльок у сучасній культурі. Вона створює їх із лляних і конопляних тканин. У знаковому для України Глухові вона розвиває народні традиції оберегів. Їм притаманна складна автентична вишивка або власна інтерпретація етніки. Та дедалі більше часу Світлана приділяє втіленню сучасного бачення ляльки як скульптури з тканини. Вона наділяє її характером і навіть статусом. Її лялькам властиві світлий ліризм унікальності та історичне відчуття сьогодення. В них — втілення жіночого світогляду.
Із Світланою ми познайомилися на відкритті її виставки в Глухівському краєзнавчому музеї, де зібралося більш як сто шанувальників такого мистецтва. Світлана опинилася в епіцентрі захоплення дітей і дорослих. Один із запрошених «упізнав» у її лляній жіночці «Вишеньці» свою яскраву сусідку. Експозицію утворили 15 традиційних і модерних ляльок, а також інсталяції невеличких оберегів, які різнилися технікою вишивки та вибагливим колоритом. Їх візерунок, стиль і кольори 
властиві Сіверщині та Слобожанщині.
Деякі шанувальники прийшли на виставку у вишитих Світланою сорочках. Такі вбрання залишають у спадок. Я пригадав вишиванку від Грибан, яка заінтригувала в Пирогові урбаністичним мотивом на полотні. То була інтерпретація її чоловіка теми українського авангарду 20-х років минулого століття. Він і на виставці підтримав дружину дизайном експонування робіт. Валерій Грибан працював головним архітектором Глухова, і, до речі, в 2006 році за благоустрій та зберігання архітектурної спадщини гетьманської столиці отримав премію «Золотий Фенікс».
Світлана Грибан поділилася з «УК» своїми знаннями про чарівний світ образів, які творить.
— Пані Світлано, ви дебютували з кількома новаційними ляльками на початку 90-х років минулого століття. Відтоді відбулося багато подій.
— Так, це було на виставці «Перлини Сумщини». Моє мистецтво сподобалося і відвідувачам, і фахівцям. Згодом мої ляльки придбала у свою колекцію дизайнер Лілія Пустовіт, їх подарували французькому кутюр’є Стефану Лорану, редакції італійського «Вога». Приємно, що за два десятиліття мої витвори 
посіли своє місце в домашніх інтер’єрах королеви Бельгії, послів кількох країн, знаних акторів і співаків.
Я проводила майстер-класи в Німеччині та Латвії. Але для мене ці події — певна випадковість, у такій діяльності мають велике значення знайомства.
— Напевно, найпопулярніше запитання на ваших виставках: чому на місці обличчя в ляльки вишитий хрестик?
— Відповідь замість мене озвучив один із промовців. Лялька із хрестом замість обличчя вважається оберегом. В неї вселяється дух, який оберігає дім і господарів. Хрест гармонійний, таке обличчя не нав’язує стереотип, пропонує додумування. На моїх модерністських ляльках обличчя означене овалом. А лялька з обличчям… Це як наше фото на паспорті — наче ми, але… Мене лякає манекенство. Тому я свідомо порушую пропорції ляльок.
— Як у вас, дипломованого архітектора, почалося захоплення м’якою скульптурою?
— Шестирічна донька гралася з Барбі. Такі іграшки пригнічують у дітей творче начало, насаджують ідеал, який їх псує. Я вирішила зробити Маринці народну іграшку і прикрасити її гарною вишивкою. Важливо, щоб лялька була м’яка, ласкава до дитячої ручки.
Тоді я викладала у школі мистецтв живопис. У навчальній програмі були і писанки, і вишиванки. В захопленні вишивкою на мене вплинув чоловік. Валерій ∂рунтовно зацікавився рушниками-наіконниками, купував старовинні полотняні сорочки.
Люблю вишивки з відчуттям авторства. Сучасна професійна вишивка не робиться руками. Прогодуватися виробами, що вишивають руками, неможливо.
Згодом просто вишивати мені стало нецікаво. Ось ляльки — інша річ. Першу ляльку зробила спонтанно. Вона вийшла 15 сантиметрів заввишки з умовними ручками-ніжками, вся така неправильна і… класна. Її приємно було тримати в руках. Мене захопила така праця — ручна робота захоплює, як нар?котик.
— Сам матеріал наділяє ваші роботи певним шармом та історизмом.
— Люблю домоткані фактури. Їх не виробляють із 70-х років минулого століття. У селах збереглися сувої з конопель та льону. Тепер нащадки схаменулися і значно підняли ціни.
Колись Валерій подарував мені на день народження три сувої по 25 метрів. Вони вже давно скінчилися. Нині використовую не тільки автентичні тканини, а й шовк, навіть синтетику, якщо вона в гармонії з моїм задумом.
Із тканини, як із глини, можна зробити будь-яку форму. Ляльки виходять стильними. Вони навіть без вишивки скажуть багато. Кожна лялька неповторна. Ляльки випромінюють певний настрій — радість або сум.
— Чи формуєте ви колекцію ляльок для себе?
— Вважаю, що не треба ні до чого прив’язуватися, тому не зберігаю багато ляльок. За два десятиліття здійснила близько ста робіт. З тих, які є в мене, а це приблизно із 40, формую виставки. Є ще три-чотири зі своєю аурою, яких не продам.
Люблю першу — Ониську і останню. Її любиш, як найменшу дитину. Даю лялькам давні імена, наприклад Харитя. Лялька повинна розкриватися в часі. Цікаво робити ляльок-дівчат. Ляльки-хлопчики самі по собі не мають вигляду, їм треба пару. Так у мене з’явилися «Орфей та Евридіка».
— Як ваші діти ставляться до маминого захоплення? Чи створюватиме донька м’які скульптури?
— Повинні прокинутися певні гени. Для розвитку дитячої душі важливо, щоб батьки не були заглиблені в буденність. Коли ми само реалізуємося, ми щасливі, й діти це відчувають.
Нині у світі затребувана молодь, яка вміє творити і мислити, а не копіювати. Отож для мене вигук: «О, як жива!» — не похвала.
— У вас є запрошення з виставкою до Сум і Києва. Але ви плануєте сімейну експозицію в рідному Глухові.
— Планую виставку, яка міститиме чоловікові фотоетюди, у Маринки можна вибрати цікаві витинанки, писанки. Вона після республіканської художньої школи та навчання в університеті робить їх творчо і професійно. Ми з нею захопилися випіканням авторських пряників.
Син Євген не тільки залюбки носить мої вишиванки, а як лауреат міжнародних конкурсів баяністів озвучить відкриття нашої сімейної виставки.
— У 2011 році ви стали заслуженим майстром народної творчості України. Які ознаки визнання найвагоміші для вас?
— Я сама собі визначаю критерії на певному етапі самореалізації. Для мене важливе спілкування на виставках, в Інтернеті. Коли спілкуєшся, важливий момент захоплення, а коли нема ким захоплюватися…
Комерційна ціна роботи впливає на самоповагу. Раніше купівельна спроможність населення була вищою. Тепер не можу ставити ту ціну, на яку моя лялька заслуговує. Та щодо своїх робіт найбільш ціную критичну думку свого чоловіка.
— Ви займалися писанками, вишивкою, народними ляльками та м’якою скульптурою, авторськими пряниками. Яке захоплення стане наступним?
— Ляльки будуть, але зміниться стильове спрямування. Хочеться зробити серію панночок без вишивки, але з аксесуарами: велосипедом, парасольками, м’ячем або з головними уборами, наприклад, очіпками.
Виникає багато ідей, коли з’являється новий матеріал. Ось з’явилася своєрідна пряжа — вона дала змогу робити зачіски лялькам.
— Ваша порада нашим читачам.
— Не треба зациклюватися на одній справі, слід усе в житті робити красиво, хоч би у власних очах. І прибирати, і їсти, і… жити. Раніше у мене до красивих людей було упередження. Але з часом я змінила думку.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Світлана ГРИБАН. Народилась 23.листопада 1963 року в Уральській області (Росія). Закінчила архітектурний факультет Полтавського інженерно-будівельного інституту. З 2001 року бере участь в регіональних, обласних і республіканських виставках та етнічних фестивалях за кордоном.
Її ляльки є у приватних колекціях Італії, Росії, Ізраїлю, Франції, Канади, Німеччини, Бельгії.