"Талант, помножений на труд"

105 РОКІВ ЗАВЕРШЕННЮ НАПИСАННЯ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

ПРИКЛАД. Загальновідомо, що «Лісову пісню» Леся Українка створила влітку 1911 року лише за 10—12 днів у «непереможному стані творчого божевілля». Та мало хто знає, що, як свідчить поетеса в листі від 27 жовтня 1911 року до сестри Ольги, «далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що це забере більше часу, ніж саме писання, — от тільки вчора скінчила і тепер мені шия і плечі болять, наче я мішки носила».

 265 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА БОРТНЯНСЬКОГО

Ефіопські землячки великого композитора

СИМВОЛ. На знаменитому монументі 1000-ліття Росії у Новгороді серед найвидатніших історичних особистостей увічнений Дмитро Бортнянський, якого заслужено називають дідусем російської музики. Створені ним духовні хорові твори донині звучать у православних храмах, а написані під час перебування в Італії тоді ще композитором-початківцем опери з успіхом йшли на сценах театрів Венеції, яка була музичною столицею світу.

Бортнянський народився в українському Глухові, куди його батько-лемок Стефан Шкурат переїхав із села Бортне нині Малопольського воєводства Польщі, змінивши суто українське прізвище на «панське», співзвучне назві своєї малої батьківщини. Тодішній Глухів був резиденцією останнього гетьмана України Кирила Розумовського, а створена в місті за повелінням імператриці Анни Іоанівни перша в Російській імперії музично-хорова школа стала кузнею кадрів для Придворної капели в Петербурзі. Крім власне співу, глухівських школярів навчали гри на українській бандурі, російських гуслях і загальноєвропейській скрипці.

Вже у семирічному віці завдяки чудовому голосу Дмитро Бортнянський потрапив до числа кращих співаків, яких відправили до Петербурга, де наставником талановитого хлопчика став тодішній керівник Придворної капели українець Марко Полторацький. До речі, саме його внучці — знаменитій красуні Анні Керн присвячено вірш Олександра Пушкіна «Я помню чудное мгновенье».

Хористи і солісти Придворної капели в ті часи спеціалізувались як на церковному співі, так і на виконанні світських творів італійських та французьких композиторів. Ще однією обов’язковою для вивчення мовою стала німецька, яка набула значного поширення при царському дворі з часів Петра І.

Отож, коли Дмитра Бортнянського за пропозицією запрошеного до Росії відомого італійського композитора Бальдассаре Галуппі відправили до Європи для продовження музичної освіти, син глухівського міщанина не мав жодних мовних бар’єрів. Більше того, вже невдовзі наш земляк зарекомендував себе талановитим композитором європейського рівня, яким він повернувся до Росії у 1779 році.

Втім, при шанованій манкуртами-малоросами «благодійниці» Катерині ІІ у мистецькому фаворі були іноземці, а тому творчий злет до вершин музичної слави нашого земляка розпочався після її смерті, хоч саму імператрицю поховали під «Панахиду» Бортнянського, а її сина Павла І коронували під його ж хоровий концерт «Господи, силою твоєю».

Нині мистецька цінність творів основоположника російської музичної культури вже загальновизнана, тимчасом як йому самому нахабно відмовляють в українстві. Зокрема найвідоміший біограф композитора Костянтин Ковальов договорився до того, що, мовляв, Бортнянський із семирічного віку втратив зв’язок з Україною, а тому називати його українським митцем так само безпідставно, як Пушкіна — ефіопським поетом.

Однак, на відміну від ефіопів, які ніколи не мали в Росії національної громади, Бортнянського фактично виховав українець Марко Полторацький, а у Петербурзі ще з часів Феофана Прокоповича діяло потужне об’єднання українців, небайдужих до своєї культури і долі своєї Батьківщини. До речі, «ісконно руського» Ковальова чомусь не бентежить явно «малоросійське» походження його прізвища. Натомість, на відміну від манкуртів типу Валентини Матвієнко та іже з нею, ні Бортнянський, ні Гоголь не цуралися свого роду і рідної землі.

 75-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ОБОРОНИ СЕВАСТОПОЛЯ

Як одесити Крим рятували

ПАМ’ЯТЬ. За часів СРСР радянські пропагандисти з особливим пієтетом розповідали про героїчну оборону «міста російської слави» на Чорному морі, особливо наголошуючи, що моряки-червонофлотці протримались аж 250 діб, тимчасом як німецька армія у 1940 році розгромила Францію всього-на-всього за 44 дні бойових дій. Утім, подвиг Севастополя не лише зразок ратної доблесті, а й свідчення того, якою ціною здобувалася Перемога і кому ми за неї завдячуємо — злочинному більшовицькому режиму чи мужності й жертовності воїнів.

Насамперед слід згадати, що доки під Києвом і Одесою в нерівній боротьбі із наступаючим ворогом часто з однією гвинтівкою на двох гинули спішно мобілізовані та мало чого навчені солдати і малопридатні для військової служби ополченці, в Криму без діла стояли аж 12 дивізій. Їхнім головним завданням було знищення морських і повітряних десантів ворога, адже з Москви постійно надходили депеші про зосередження в румунському порту Констанца потужної армади ворожих суден та начебто передачу Італією Болгарії ескадри бойових кораблів для підтримки висадки німців у Криму.

Саме через цю дезінформацію оборону Перекопського перешийка здійснювала лише одна дивізія. Це дало змогу значно слабшому ворожому угрупованню забезпечити 24 вересня на ділянці штурму трикратну перевагу у живій силі, шестикратну — в артилерії і абсолютне панування у повітрі, доки 626 літаків Чорноморського флоту марно намагалися відшукати неіснуючі десантні кораблі ворога на морі.

Рятувати Крим довелося військам 9-ї і 18-ї армій, які тримали оборону північніше Мелітополя. Завданий ними 26 вересня 1941 року контрудар примусив німців зупинити прорив із материкової частини України на Кримський півострів, хоч у кінцевому підсумку результатом вимушеного і фактично непідготовленого наступу стало оточення і втрата обох армій.

До речі, саме тоді загинув у бою командувач 18-ю армією генерал Андрій Смирнов, який відмовився покинути війська та втекти на надісланому Сталіним літаку.

Прагнучи врятувати Крим і дислоковану тут військово-морську базу Чорноморського флоту, Ставка ухвалила рішення про здачу ворогу Одеси і евакуацію Приморської армії, яка обороняла місто. У п’ятницю 16 жовтня 1941 року сформовані переважно з ополченців-одеситів дивізії вже були на Кримському півострові, однак їх поповнення зброєю, боєприпасами і пальним затяглось, адже у суботу і неділю переважна більшість штабів і тилових управлінь обезлюдніли, бо командири скористалися своїм законним правом на вихідний.

Не дивно, що ворожий наступ розпочався саме в недільний ранок 18 жовтня 1941 року. Угрупованню ворога загальною чисельністю шість дивізій та за наявності всього 24 самохідок (хоч згодом радянські генерали розповідали у мемуарах про сотні атакуючих німецьких танків), номінально протистояли аж 12 стрілецьких і 4 кавалерійські дивізії. Однак п’ять із них так і не вступили у бій на перешийку, через який гітлерівці 28 жовтня прорвались із материкової України на Кримський півострів.

Найстрашніше, що радянська оборона повністю розсипалася, відкривши вільний шлях німцям до Севастополя, гарнізон якого тоді налічував майже 50 тисяч осіб. Не дивно, що командувач флотом адмірал Октябрський надвечір 28 жовтня на есмінці «Бойкий» терміново відбув на «інспектування Кавказького узбережжя» і повернувся до Криму лише 2 листопада після категоричної заборони Сталіна на перенесення командного пункту флоту до Туапсе.

Втім, жодні рішення вусатого вождя, який на той час переймався насамперед обороною Москви, не врятували б Севастополь, якби командування Приморської армії на проведеній 31 жовтня 1941 року в татарському селищі Екибаш нараді не ухвалило вирішального не лише для долі Криму рішення. Замість того щоб ще вільним шляхом тікати слідом за дивізіями 51-ї армії на Керченський півострів, звідки війська вже 15 листопада евакуювали на материк, колишні оборонці Одеси вирішили в обхід вже зайнятих німцями доріг пробиватися на порятунок Севастополя.

Офіційно вважається, що Севастопольська оборонна операція розпочалася 30 жовтня 1941 року, коли колону ворожої мотопіхоти, що сподівалася з ходу увірватись до міста, за 40 кілометрів від нього зупинив вогонь артилерійської батареї лейтенанта Івана Заїки. Лише 62 снаряди, випущені із гармат зразка 1912 року, остудили бойовий запал знахабнілих «арійців», а 8 листопада до Севастополя пробилася Приморська армія.

 55-РІЧЧЯ ВИБУХУ НАЙПОТУЖНІШОЇ БОМБИ

Ядерний кийок злиденної держави

ПАРАЛЕЛІ. Підірвана 30 жовтня 1961 року в повітрі над островами Нової Землі воднева бомба потужністю 50 мегатонн (у 3,3 тисячі разів більша, ніж над Хіросімою) стала наочною демонстрацією «миролюбності» СРСР. Вибух був подарунком ХХІІ з’їзду КПРС, який пообіцяв радянському народу комунізм вже через 20 років та задекларував «політику миру», співзвучну нинішнім діям Путіна.

Тим часом початок будівництва в серпні 1961 року Берлінського муру, чим було нахабно розтоптано діючі на той час міжнародні угоди про статус міста, призвів у жовтні до ситуації, коли американські й радянські танки із заведеними двигунами і в повній готовності до бою завмерли один навпроти одного у центрі розділеного міста.

Отож вибух гігантської бомби, ударна хвиля якої тричі(!) обігнула земну кулю, мала залякати Захід. Натомість радіоактивний гриб над Арктикою розбудив совість у творця радянського ядерного кийка академіка Сахарова, який нарешті усвідомив, що імперська держава «із її месіанством і експансіонізмом, тотальним придушенням інакодумства та авторитарною владою» вже загрожує існуванню земної цивілізації і самої планети Земля.

Утім, вибух донині найпотужнішої в історії людства бомби не врятував імперію зла від розвалу, бо, як з’ясувалося, не лише військовою міццю, досягнутою завдяки злиденності власного народу, здобувають перемогу, про що варто пам’ятати нині сущим політикам. 

Матеріал підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)