За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народу указом Президента України від 14. 10. 2015 року №583/2015 командирові танкового взводу танкової роти танкового батальйону 92-ї окремої механізованої бригади старшому лейтенанту Василеві Миколайовичу Божку присвоєно звання Герой України із врученням ордена «Золота Зірка».
Повістка з майбутнього
Здавалося б, де-де, а в рідній бригаді про героя мали б знати не лише старші командири, а й кожен вартовий на контрольно-пропускному пункті. Однак мій на це розрахунок і сподівання швидко розшукати Василя зазнали фіаско. Пізніше зрозумів причину. Василь навіть у батальйоні нікому не розповідав про указ Президента й свою нагороду. Згодом переконався, що то від скромності, навіть від хлоп’ячої сором’язливості.
Як розповів Василь, ніколи не любив виставлятися наперед, верховодити. У школі не пас задніх, але й до кола відмінників чи заводіїв ватаги не прагнув. Його влаштовувала золота середина, яка давала змогу бути самим собою: вивчати географію, носити додому найріднішій людині мамі Галині Василівні тверді четвірки й частенькі п’ятірки. Захоплення географією манило до подорожей у далекі краї, проте рідну Житомирщину любив найбільше.
Спочатку їхня родина жила в Студениці, потім перебралися до села Левків. А Василеві це подобалося, бо до обласного центру близько і мама отримала роботу в Першій міській лікарні. Та й хіба ж зрівняти можливості Студениці з обласним центром?
За шкільними буднями й допомогою мамі по господарству не випадало надто перейматися майбутньою професією, проте закінчення одинадцятого класу це питання поставило невідворотно.
Зараз Василь уже й згадати не береться, чому надумав стати військовим. Рішення прийшло саме собою, наче повістка з майбутнього.
Отож після закінчення школи вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультет бойового застосування військ за спеціальністю управління діями підрозділів танкових військ. Уже в перші дні навчання несподівано для себе зробив відкриття: військова форма сама по собі ще ніколи ні з кого не робила бійця, тим паче — бойового офіцера. Вона ніби опалубка для майбутнього фундаменту: задає контури, масштаб і розрахункову міцність. А вже від тебе і, звісно, від учителів-наставників залежатиме, наскільки якісним буде наповнення, чи витримає внутрішній підмурок прийдешні урагани й землетруси.
Якщо є внутрішній стрижень, пружина обов’язково спрацює
Їхня група — 17 молодих лейтенантів — після закінчення академії розподілилася в танкові підрозділи. Василь Божок з одногрупником Станіславом Яровим у липні 2013 року в статусі командирів взводів поповнили лави 92-ї окремої механізованої бригади, що дислокувалася в Чугуєві на Харківщині.
Як розповідав Василь, колектив, можливо, через нечисленність виявився дружним. Василя під крило наставника взяв начальник штабу бригади майор Нестеренко. Разом із комроти Олегом Баркатовим знайомив молодого лейтенанта з азами служби.
З особовим складом взводу також особливих проблем не виникало. За опору стали четверо контрактників, які вже мали досвід із технічної частини та вміли вибудовувати стосунки в підрозділі: про жодну дідівщину не йшлося.
У бригаді сталися зміни у світогляді Василя. Відповідальність за взвод, необхідність приймати рішення, власним прикладом підтягувати бійців — все це ніби гострою тертушкою зняло такий приємний і комфортний панцир шкільної безтурботності, звело внутрішню пружину справжніх лідерських і командирських якостей.
Торік у середині березня їхній взвод у складі бригади вийшов на охорону кордону в Харківській області, де на той час була надзвичайно тривожна ситуація: поблизу кордону скупчилися сотні одиниць російської військової техніки й тисячі солдатів. Тоді танкісти були готові до відсічі будь-яким провокаціям чи діям супротивника, але, на щастя, обійшлося. Там солдати дізналися, що незабаром бригаду перекинуть у зону АТО в сектор «А».
Перший бій
На марші до населеного пункту Щастя два взводи 92-ї окремої механізованої бригади було спрямовано до Дебальцевого. Згодом — позиції біля села Санжарівки, де в двадцятих числах січня цього року точилися надзвичайно жорстокі бої, які сепаратистські ЗМІ називали «своїм Сталінградом», на танкістів 92-ї мехбригади з нетерпінням чекали піхотинці.
Старший лейтенант Божок згадує, як 27 січня зайшли на позицію фактично під мінометним вогнем та обстрілом із «градів», які повторювалися щогодини. Як наш Т-64 успішно закопався у сніг підготовленого раніше укриття, а особовий склад розмістився в бліндажах, доволі слабеньких і необжитих. Та впорядковувати їх не було часу і змоги через постійні обстріли.
Із подальшої розповіді командира взводу вималювалася картина першого бою танкістів 92-ї окремої механізованої бригади. Наступного дня о пів на шосту почалися масовані обстріли позицій ВСУ. А ближче до обіду в небі з’явився ворожий безпілотник. Услід за цим вогонь із того боку став сильнішим і більш прицільним. Потім пішли танки супротивника. Лейтенант Василь Божок зі своїм екіпажем приготувалися до атаки ворога. Ліворуч від позиції екіпажу Василя Божка розкинулася лісосмуга, простріляна під час попередніх боїв. За нею командир танка побачив рух ворожої техніки. Влучними пострілами спочатку знищили три автомобілі, а потім з’явився Т-72.
— Ззаду за кущами я помітив характерні обриси танкового «фартуха», — пригадує Василь. — Російський Т-72 рухався в тій самій колоні, що і щойно підбита нами колісна техніка. Віддав навідникові команду на постріл. Женя Пилишенко не схибив, і у ворожого танка відірвало башту. В запалі бою ми хоч і помічали спалахи з позицій супротивника, але не надавали цьому значення. Та раптом у нас заклинило зарядний механізм. Доки усували несправність, Женя прочинив люк і повідомив, що ми горимо.
Після закінчення невдалої атаки ворога піхотинці казали танкістам: «Бачимо — танк горить. Ми вже почали хреститися. Але танк горить і продовжує стріляти».
Майже повністю вистрілявши боєкомплект, після того, як зарядний механізм заклинило остаточно, екіпаж Василя Божка покинув машину. Бій тривав ще хвилин із десять. Після цього танкісти з піхотинцями загасили машину. Зовні вигоріло все, і через два дні хлопці отримали з базового табору інший Т-64, екіпаж якого контузило в бою.
І один український екіпаж — у полі воїн
З довідки Головного управління по роботі з особовим складом ЗСУ: «Уранці 12 лютого командування гірсько-піхотного підрозділу, при якому був екіпаж Василя Божка, поставило завдання: вийти до селища Логвинове і зайняти оборону. Згодом стало відомо, що там уже ворог. Спільно з підрозділами 79-ї окремої десантно-штурмової та 30-ї механізованої бригад почали штурм населеного пункту. Ведучи влучний вогонь з усього озброєння та вдало маневруючи, екіпаж вибивав бойовиків із займаних позицій, а воїни-десантники разом із піхотою проводили зачистку визволених укріплень. Тоді сепаратисти зазнали значних втрат у живій силі й техніці.
Щойно закінчився бій, танкісти отримали новий наказ виїхати за селище і зайняти вигідну позицію, щоб не допустити пересування ворожої бронетехніки». Як розповів Василь Божок, виїхавши з села, спочатку заховалися в улоговинці, де стояло два наших підбитих БМП. Але через кілька секунд командир батальйону десантників з позивним «Майк» попросив Василя зайняти позицію в лісосмузі за 300—400 метрів від улоговинки і повідомив, що з боку Вуглегірська йдуть російські танки. Тепер Василь не може пояснити, чому саме він прийняв рішення зайняти місце навідника, але зробив це вчасно.
— Ховаючись за нашими БМП, ми вийшли на трасу. Збоку я помітив три російських Т-72, — розповідає командир взводу. — Якби ми висунулися на хвилину раніше, зустрілися б лоб у лоб. А так — обійшлося.
Мабуть, увагу ворога відвернув наш підбитий танк, і супротивник відкрив вогонь по ньому. Це дало змогу українському Т-64 зайняти позицію в лісосмузі. Першим пострілом знищили ворожу машину, що переїжджала місток. Снаряд, випущений із Т-64, вдарив у двигун, Т-72 спалахнув і, втративши керування, звалився із моста у воду. Від наступного влучення у супротивника здетонував боєкомплект, і в танка відірвало башту.
«Діючи за схемою «виїхав, вистрелив, сховався», прикриваючись за двома підбитими БМП, офіцер знищив ще один танк. Цей героїчний бій охолодив кровожерливий натиск сепаратистів і змусив незаконні збройні формування припинити вогонь і відійти на безпечну відстань. Це дало змогу нашим підрозділам перегрупуватись і під прикриттям вогню екіпажу танка забезпечити відхід батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади під керівництвом командира батальйону з позивним «Майк». Завдяки сміливим та рішучім діям лейтенанта Божка В.В. батальйон вийшов із бою без втрат» (з довідки).
Залишившись майже без боєкомплекту та помітивши ще два російські танки, які поспішали до місця «дуелі», Василь прийняв рішення повертатися до базового табору. Дорогою підібрали на броню трьох десантників, які не встигли відійти разом з основною групою.
Свій зрешечений кулеметними чергами Т-64 Василь Божок відправив на ремонт і нині твердо переконаний, що російські Т-72 за озброєнням і бойовими характеристиками й поряд не стоять з нашими модернізованими машинами.
PS Нині Василь Божок зі своєю третьою ротою знову в АТО. У повній бойовій готовності. А зустрітися з ним у Башкирівці мені просто поталанило. Приїздив у рідну бригаду списувати пошкоджене майно роти. Війна теж бухгалтерію шанує.