Майже два десятиліття тому керамічну продукцію в Україні виготовляли близько 15 великих підприємств. Але з часом один за одним вони почали зникати з промислової мапи України. В листопаді 2006 року припинив своє існування і найбільший вітчизняний виробник художньо-побутового й екологічно чистого посуду АТЗТ «Будянський фаянс», який не дожив до свого 120-річчя лише один рік.
Чорна дата
Ця дата в історії селища Буди, в передмісті Харкова, позначена як чорна. Бо саме тоді Харківський господарський суд виніс вирок про банкрутство і ліквідаційну процедуру підприємству-годувальнику. І всі його 1500 працівників — високопрофесійних майстрів-керамістів: технологів, художників, скульпторів — залишилися без роботи. Закрили й музей історії заводу, в якому була зібрана унікальна колекція його виробів. Вона разом з обладнанням, яке почали безжально вирізати й вивозити з підприємства, могла зникнути безслідно. Але місцевим жителям, потомственим керамістам, вдалося не лише врятувати її, а й створити новий музей історії селища, яка не можлива без фаянсового заводу. Тепер їхні Буди, переконані вони, стануть туристським комплексом, і вслід за музеєм з’явиться ще й пам’ятник українському фаянсу.
Спочатку відкрилися перші два зали музею із трьох, який розмістився у капітально відремонтованому приміщенні селищного Будинку культури. Переважна кількість експонатів — це, звичайно ж, вироби місцевого підприємства, яке ось уже 7 років стоїть «на приколі».
— Коли закрили завод, його робітники розбрелися хто куди. Більшість знайшла роботу в Харкові, — пригадує сумні часи директор селищного Будинку культури й екскурсовод в одній особі Валентина Кизило. — Тоді на заводі залишився музей, у якому було представлено 7695 екземплярів посуду. Адже кожен новий виріб обов’язково відправлявся в музей. І будяни, злякавшись того, що їхня унікальна колекція піде, як-то кажуть, по руках, напросилися в Харківський історичний музей.
Їм не відмовили і забрали всі музейні експонати. Щоправда, дуже довго перевозили колекцію. І виставити повністю її теж не змогли.
— Єдине, що наразі експонується в Харківському історичному музеї з усієї нашої колекції, — це унікальна ваза «Десять років Перемоги», — розповідає Валентина Кизило. — На заводі таких було виготовлено три, але під час обпалення дві лопнули і залишився лише один її екземпляр, який і виставлено в експозиції, присвяченій Великій Вітчизняній війні.
З миру по нитці
І з об’єктивних причин (Харківський історичний музей має невеликі площі), і тому, що не хотіли змиритися з тим, щоб про оригінальний будянський фаянс українці забули, активісти селища почали збирати нову колекцію з виробів, які ще залишилися у будян. Їм вдалося. Цінними сімейними реліквіями поділилися з музеєм історії селища не лише колишні працівники заводу чи їхні родичі, а й місцеві депутати та чиновники. Серед переданого музею посуду були й раритетні кузнецовські тарілки, інші вироби різних періодів роботи Будянського фаянсового заводу.
Привертають увагу копії марок різних років, без яких не міг обійтися жодний виріб підприємства. Наприклад, до 1920 року на посуді писалося прізвище засновника заводу, відомого російського підприємця Матвія Кузнецова. Останніми роками вироби позначали співучим півником, але й ця марка теж уже стала історією.
Не менш привабливий експонат — уціліла частина блакитної фарфорової плитки для підлоги місцевої Миколаївської церкви, яку побудував у 1902 році Матвій Кузнецов. Цікаво, що й іконостас цієї церкви був зроблений з такого ж самого фарфору. У 1930-х роках цей культовий заклад зруйнували, проте виготовлена на заводі фарфорова плитка збереглася до наших днів.
Директор Будинку культури, створюючи нову колекцію будянського фаянсу, почала клопотати від імені громади селища і про повернення зібраної протягом багатьох років старої унікальної колекції посуду. Їх почули і пообіцяли передати зібрання з Історичного музею у Буди до дня селища.
— Місця для розміщення 5378 екземплярів, саме стільки предметів значиться в переліку експонатів з Харківського історичного музею, у нас удосталь, — ділиться майбутніми клопотами Валентина Кизило. —Незабаром наші відвідувачі зможуть милуватися виробами вітчизняного фаянсового виробництва, яким був і залишається в історії України Будянський фаянсовий завод. Серед повернутих нам експонатів — незвичайної краси тарелі, вази й сервізи української, радянської і кузнецовської доби. До речі, останні є найціннішими екземплярами колекції будянського фаянсу. Саме тому чільне місце в головній експозиції музею займає також історія заводу, який з початку його заснування називався фаянсовою фабрикою.
Заводу нема, а традиції живі
Фаянсовий посуд — і авторський, і звичайний — виставлений у селищному музеї у хронологічному порядку за темами. Він дивує своєю сміливістю і новизною форм. У кожній тарілці відчувається високий стиль майстрів і вишуканий смак. Шкода, що жодну з них не можна, як колись (при заводському музеї працювала крамниця підприємства), купити. Непрацюючий завод, схоже, сам невдовзі стане пам’ятником українському фаянсу. Адже в те, що його ще можна відродити, ніхто в селищі вже не вірить. У селищній раді поінформували, що ще й досі не завершено розпочату в 2006 році ліквідаційну процедуру. Цехи порожні, бо з заводу вивезено й продано все, чим можна розплатитися з його боргами. Але черга кредиторів, у якій стоїть і селищна рада, залишається.
— Так, завод наш стоїть. Це прикро, але започатковані на ньому традиції з виготовлення оригінальних фаянсових виробів, які стали народною скарбницею, продовжують жити, — підсумовує нашу розмову директор Будинку культури. — В селищі живе багато колишніх його працівників. Раніше їхні діти, внуки і правнуки мали можливість навчатися й опановувати потрібні підприємству професії в технологічному ліцеї, директором якого я була. Тепер при місцевій школі залишився керамічний гурток, яким керує невістка нашого знаменитого земляка Бориса Пяниди, художниця Людмила Пянида. Сумно, що талановиті нащадки керамістів не можуть відточувати свою майстерність. Раніше ми робили усе це на заводі.
Валентина Віталіївна показала роботи колишніх ліцеїстів, які широко представлені в колекції фаянсових виробів. Вони просто чудові, хоч і виконані в малих формах. Виробів нинішніх гуртківців у музеї поки що немає, але обов’язково будуть, переконана директор. Не байдужі до свого краю люди та місцеві депутати, які допомогли відремонтувати клуб і облаштувати в ньому музей, придумають, як обпалювати керамічні вироби. Тоді не лише школярі, а й туристи, які приїжджатимуть в селище, щоб побачити унікальну колекцію будянського фаянсу, зможуть спробувати зробити горщик чи вазу, обпалити його і повезти додому власноруч виготовлений сувенір.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Завдяки залізничній колії
У 1870 році Матвій Сидорович взяв в оренду фаянсову фабрику бєлгородського купця Івана Нікітіна у селі Байрак, що у Харківському районі, неподалік від міста Люботин. Та потім він переніс виробництво в селище Буди, оскільки на той час там уже проходила залізнична колія. Вона й стала вирішальним чинником в амбітних планах підприємця Кузнецова, який збирався доставляти свій посуд у малі та великі міста імперії.
Спочатку на фабриці виготовляли напівфаянсові вироби, пізніше — фаянсові і навіть порцелянові. До наших днів зберігся лист, в якому надається докладна інформація про все кузнецовське виробництво: що та де саме виготовлялося. В ньому є також звіт про збут фаянсового посуду. Наприклад, у Москві його продавали зі складу на вулиці М’ясницькій, в Санкт-Петербурзі торгували кузнецовським посудом на ярмарках. Ще один цікавий документ тих часів — амбарна книга, в якій ретельно розписані доходи та затрати кожного(!) працівника фабрики. Особливе місце серед експонатів займає також портрет пана Шепеля —управляючого, котрий знав секрет глазурі, що не розтріскувалась. Саме завдяки їй кузнецовський посуд був найкращим, бо мав дуже високу якість.
У 1918 році фабрику націоналізували, а 1922 -го відкрили в Будах ще й фабрично-заводське училище, яке готувало фахівців для підприємства. У 1930-х роках заснували своєрідну академію, хоча називалася вона досить просто — «навчальний комбінат». Тут об’єдналися разом кілька спеціалізованих технікумів: Кам’янець-Подільський, Миргородський та Глинський, що мало наблизити їх учнів до великого виробництва. На той час Буди стали центром наукової розробки розвитку мистецтва і технології фаянсу. На заводі відточувалися наукові дослідження відомих фахівців з кераміки Пантелеймона Мусієнка і Ніни Федорової.
У роки війни завод евакуювали на Урал, де він успішно працював і після повернення в Буди зміг навіть перевищити обсяги довоєнного виробництва і нарощувати його щороку. Тоді, у передвоєнному 1940-му випуск фаянсових виробів на заводі сягав 44 мільйонів одиниць. А в 1950-х роках керівництвом було прийнято доленосне рішення для підприємства — перетворити цех унікальних виробів у художню лабораторію, де в різні часи працювали 18 членів Спілки художників України. Серед них — Олександра Рибіна-Конарєва, Юрій Піманкін, Галина Кломбицька, Микола Ніколаєв, Раїса Вакула, Борис Пянида та багато інших заслужених і народних майстрів. Вони й створили цілу низку неперевершено яскравих, прекрасних робіт, відзначених різними нагородами і преміями на численних вітчизняних і зарубіжних виставках.
В кожний виріб митці вкладали свій талант і фантазію, що й робило вази, тарілки чи столові сервізи заводу самобутніми та оригінальними. До речі, найвідоміший товарний знак Буд, фірмову заводську марку співучого півника, придумав ще зовсім молодий митець, а нині глава цілої художньої династії, яка проживає в селищі, заслужений художник України Борис Пянида.