Напередодні Великодня ми з головою обласної військово-цивільної адміністрації Геннадієм Москалем пороз’їжджалися додому. Він — на Закарпаття. Я — до окупованого Луганська. На свято людяності обов'язково треба побувати вдома, зустрітися з рідними, провідати могили батьків. І що ж робити, коли вони опинилися за лінією розмежування?
Шлях туди важкий. Але оптимізму додало офіційне повідомлення про те, що на свята «пом’якшено» режим пропуску. Тож набила сумку провіантом (ціни в контрольованому Луганську на продукти вдвічі вищі, ніж в Україні) і вирушила у прифронтову зону, через «місток», що його збудували замість підірваного у Станиці Луганській. Там немає перешкод на шляху додому — в цьому переконалася особисто, коли тягла сумку дерев’яними сходами та із заздрістю поглядала на кравчучки, які запасливі громадяни подіставали з горищ.
Рідне місто зустріло безлюдністю. Лише на ринку торговки весело гукали: «Купуй-налітай! Платіть хоч керенками — здачі дамо!». А на пошті бабуся, яка напередодні отримала пенсію російськими рублями, бідкалася: за комунальні послуги приймають тільки в гривнях. Знайома зізналася, що в туберкульозному диспансері, де вона працює, співробітникам уже півроку не нараховують заробітну плату і вже практично нічим лікувати пацієнтів. Що ж буде, коли хвороба «вийде», не дай Боже, на вулиці? І навіть у церкві, куди я прийшла святити паски, ті, хто просить милостиню, питалися «смачного яєчка». Не гривню чи рубля, а звичайне яйце, яке тепер тут за ціною ласощів — 26–27 гривень за десяток.
Ось із цим «тягарем» вражень поверталася в Сєверодонецьк. Щоб туди потрапити, знову вирушила з Луганська до Станиці Луганської. Там — через підірваний міст, дерев’яними сходами. Рейсовий автобус мав вирушати о 13 годині. Та за чверть часу поряд просвистіла міна, за нею друга. Мої попутники закричали водієві, щоб скоріше вирушав. Швидше віз подалі від смертельної небезпеки. І на перших блокпостах хлопці документи перевіряли вміло й жваво, бо, за їхніми словами, «удень — то ще нічого. А от вночі стріляють щосили». Побажали нам щасливої ??та швидкої дороги. Я не одразу зрозуміла, про що йдеться.
Чи можна від Станиці Луганської до Сєверодонецька їхати рейсовим автобусом 5 годин? Тобто 78 кілометрів асфальтованим шляхом? А виявилося, що можна! І такі «рекорди» до снаги деяким суворим чолов’ягам, які ховають очі за жовтими тактичними окулярами, коли стоять на блокпостах. Тільки на одному такому біля села Плотина паспорти двох десятків пасажирів перевіряли 45 хвилин(!). Але ж майже в кожному паспорті — перепустка!
Припускаю, що військові на блокпостах бачать у кожній тітоньці, яка тягне до Луганська торбину з продуктами для стареньких батьків, підсобницю сепаратистів. Та процедура перетину блокпостів повинна мати якусь логіку й обмеження в часі.
Чи, може, це лише в мене така емоційна реакція? А от і ні. «Співробітники Донецької ОДА радять нардепу спробувати перетнути лінію розмежування», — такий заголовок публікації на відомому всеукраїнському сайті. Цей лист посадовців до одного з народних обранців повністю можна почитати на сторінці Донецької облдерж?адміністрації в Фейсбуці.
Йдеться про те, що турбує й мене: співробітникам ОДА не зрозумілі звинувачення в тому, що вони їздять в підконтрольні незаконним збройним формуванням Донецьк, Горлівку або Макіївку. «Там наш дім. І ми змушені це робити, ризикуючи життям. Ми не впевнені, чи повернемося, чи опинимося з мішками на головах у підвалі. На «тій» території залишаються наші родини, старі батьки й хворі родичі. Вони потребують любові та уваги, а часто — банально, ліків та харчів. Переконані, ви теж дбаєте про своїх батьків. Тоді чому забороняєте це робити нам?» — йдеться у відповіді.
Люди нагадали, що відвідати могили рідних — обов'язок кожного християнина. При цьому у багатьох могили родичів на територіях, підконтрольних НВФ. «Не треба поділяти світ на чорне і біле, на своїх і чужих. Життя багатобарвне й суперечливе. Воно нескінченно прекрасне для одних і вкрай складне для інших. Ми були, є і будемо патріотами нашої улюбленої України. Ми знаємо, що Донбас — невід'ємна частина великої Батьківщини. Любіть її, як любимо її ми. Разом з Донбасом», — закликали співробітники Донецької ОДА.
...Щиро кажучи, і я не втрималася та написала про свої пригоди у Фейсбуці. Мені відповіли: «Війна. Не забувай». Так, війна. І тим цінніша в такі часи звичайна людяність.