Експедиції до важкодоступних гірських ущелин у пошуках «снігової людини», м’яко кажучи, сіли в калюжу. Зловили вони там хіба тільки облизня. Бо ловити волохатого відлюдька треба не у віддалених горах, а значно ближче. Та й свої сліди потвора тепер залишає не на снігу, а на металі, до якого здавна має нездоровий потяг. Пам’ятаєте, як учасники безнадійних ловів якось бідкалися: «воно» поцупило в них металеві бляшанки з консервами? Отож після того, як страховисько розкуштувало «трофей», у нього з’явилася металева залежність. А де оте залізо в горах? Тому потвора побрела до наших міст і сіл, де тепер почувається дуже привільно.
Ось лише одна правдоподібна розповідь очевидця зустрічі із «залізною людиною» в Донецьку. Плівка надійно зберігає схвильований голос нічного сторожа заводу металоконструкцій:
— Як було діло. Повечеряв. Не буду брехати, прийняв «маленьку» для апетиту і вже збирався ляг… приступати до діжурства. Тільки почав дрімати, аж тут собаки завалували. Дай, думаю спросоння, піду гляну. Еге! Двері діжурки знадвору підперті чимось важким. Я тоді до вікна. Бачу: щось суне двором. Спаси і сохрани! Голова, як відро. Лапи, немов у бегемота. А на плечах, чуєш, металева труба. Як воно її підняло — грець його знає… Зігнулося в три погибелі, сопе, як ковальський міх, але пре на собі добрячих пару центнерів залізяччя…
— А ви, діду, не того… Не перебільшуєте? Може, то звичайнісінький злодій?
— Тьху! Та хіба я ворюг ніколи не бачив? Кажу ж — то якийсь нелюд. Бо силу мав ого-го! Вранці троє дужих чоловіків ледве відкотили трубу, якою воно двері підперло. Хіба нормальній людині таке під силу? Пуп розв’яжеться!.. Тому це якщо й людина, то тільки залізна!
Перегодя припущення про з’яву в місті «залізної людини» почали підтверджуватися із швидкістю зростання цін. Силу оте чуперадло й справді мало нелюдську. Приміром, воно могло запросто видертися на височенний електростовп і перекусити там дроти. Та й на землі проява демонструвала свої унікальні здібності. Були випадки, коли монстр із металевою залежністю вночі поцупив баштовий кран на об’єкті замороженого будівництва! А згодом ще й асфальтний каток. Мабуть, на десерт…
Утім, діло не тільки в неабиякій силі мацапури. Є й інші підтвердження його нелюдського походження. Бо хіба нормальна людина побреде красти метал на кладовищі? А цей виродок не цурається зривати металеві таблички на пам’ятниках і цупить огорожі.
Або ось ще факти того, що діє невідома науці почвара із звихнутою психікою. Бо хіба комусь спало б на думку вкрасти металеві двері в під’їзді будинку? Чи зняти кришки каналізаційних люків на дорозі, де й сам ходиш. Вирізати телефонний дріт? Розкомплектувати ліфт? Демонтувати залізничну колію?..
Їй-бо, можливо, й не писав би ці рядки, однак недавно й сам здибався із «залізною людиною». Надвечір мене зустрів промінь ліхтаря прямісінько в очі. «Свої», — думаю. Бо діло звичне. Зараз хлопці запитають цигарку і відберуть останні гривні. Та помилився.
— Метал маєш? — прогарчало по той бік ліхтарика.
Я відразу збагнув, що зустрівся з невловимим відлюдьком, однак не поспішав радіти. Адже проява не збиралася давати інтерв’ю. Мовчки чуперадло повідривало «з м’ясом» металеві гудзики на куртці і вирвало навіть «блискавку» з джинсів. Я терпів. Але коли гаспид поліз до диктофона в сумці, рвонув із місця так, що аж вітер у вухах засвистів.
Що ще встиг збагнути? Воно досить незграбне і бігає повільно. Зате лається по-нашому. Вже навчилося і тепер хоч кому дасть фору.
Та навіть панічна втеча не змінила думки про незвичну істоту. Ні — «залізну людину» потрібно оберігати і пора занести її до Червоної книги. І, звичайно, ні в якому разі й надалі не закривати пункти прийому металу. Навіть балачки на цю тему слід припинити. Бо тільки тоді буде впевненість, що ота проява не дремене від нас знову в гори.