Позаминулої суботи в Рівному був випускний: традиційна хода у святкових сукнях центральною вулицею, перекрито рух транспорту, останній шкільний вальс — усе заради тих, хто завтра стане на самостійну життєву стежину.
У неділю — знову свято, День молоді: відірвалися і молоді, й не зовсім. До ранку святкували не лише на центральному майдані, а й у найближчих дворах. Кому діло до того, що там теж живуть люди, які потерпають від спеки, яким зранку на роботу, а вони через суцільні оргії навіть уночі не можуть відчинити кватирки? Уже не кажу про туалети, яких у центрі міста катма.
Здогадалися? Правильно: все, випите за день, виливається під і в під’їзди цих багатоповерхівок. До речі, сама мешкаю в одній із них: запахи вранці — у Європі такого нема! Приблизно так само, до речі, святкували і старт візової лібералізації. Ось вам і тест на європейськість.
Але це лише верхівка айсберга, пов’язана, так би мовити, з особливостями національного характеру. Головне питання в тому, чи потрібно нам так багато свят серед сірих буднів. Ось уже й справді: півкраїни плаче, півкраїни скаче!
Щойно вкотре загриміли фанфари на центральному майдані, сусід зауважив: «Забули, вочевидь, наші владці, що людям, окрім видовищ, треба ще й хліба. А його, за статистикою, їмо дедалі менше, бо заробити ніде». І важко зітхнувши, згадав 1933 рік, коли на тлі 10-річної великої депресії до влади в Німеччині прийшли нацисти. А потім розпочалося економічне зростання.
Страшна аналогія, що й казати, але чомусь не йдуть із думки ті слова...
Таки щось не так у нашому домі: сьогодні тут, на центральному майдані, прощаємося з кимось із Героїв, а завтра (подекуди й того самого дня), ще, як кажуть, місце не захололо, починаємо гучно святкувати з приводу і без нього. Якийсь когнітивний дисонанс, та й годі.
Інститут національної пам’яті цілком справедливо б’є на сполох: забагато в нас отих заполітизованих радянських свят і пов’язаних з ними вихідних. Та ще не встигли зарахувати до буднів колишні червоні числа календаря, як неначе гриби після дощу виникають нові приводи для свят.
А наша молодь активно їде на заробітки за кордон і легко забуває про свята: там усі тяжко працюють принаймні по 12 годин на день, щоб заробити і привезти додому. Перетнувши кордон, починають ганити рідну державу і неодмінно щось святкувати.
А може, засукавши рукава, так само напружено попрацювати рік-другий на своїй землі? Звісно, спочатку не за такі гроші, як у ситій Європі, але ж удома, там, де пуповина закопана, де тебе щовечора зустрічають кохана, мама, діти? Чому маємо бути нацією світових наймитів, а в Україні лише безкінечно святкувати? Якби так, як у світах, ми працювали вдома, то і наша країна змінилася б.
Тому я за насичені роботою будні, за якими (а не замість яких), звісно ж, настануть свята. Але тоді вони вже матимуть зовсім інше наповнення. Чи не так?