Якось на світанку йду околицею Вінниці, аж раптом чую, як позаду хтось балакає. Озираюсь і бачу крутий велосипед з усіма прибамбасами, а за кермом — молодий здоров’яга в спортивному екіпіруванні. «Чоловіче, поступіться дорогою велосипедистові!» — твердо сказав він. «Але ж тротуар безлюдний. Об’їхав би, та й годі», — подумав про себе. «Ця частина тротуару для велосипедистів. Поступіться дорогою!» — вперто повторив він.
Доріжка суто для двоколісного — одна річ, а цей тротуар був для пішоходів. Потім половину його білою пунктирною лінією відвели для велосипедистів. Люди за звичкою ідуть усією його шириною. Звісно, якщо не своєю й позаду чути сигнал, то поступаються. Але ж у цьому разі він був вільним для маневру.
Кажуть, що в деяких арабських країнах немає правил дорожнього руху, але там немає й аварій. Так жити — справжня наука.
Одначе прийшовши додому, поцікавився в інтернеті, чому потрібен велосипед. Прочитав про 25 причин: величезна користь для здоров’я, економить час і кошти, нові друзі, відпочинок сім’єю. Та він справжнє диво!
І знаємо про це з дитинства. Велосипед мчить швидше ніж бігун, приваблює друзів, а ще він чи не перша власна вагома річ. Діти зачаровані ним. А ось у дорослих ставлення було різним.
Свого часу його потіснили мопеди, мотоцикли і легковики. Але не витіснили. У середині 1970-х Харківський велосипедний завод випускав за рік 800 тисяч велосипедів. На початку 1980-х він виготовляв уже 52 моделі різних класів. Його дорожні велосипеди марки «Україна» були найпопулярнішими у нашій країні, їх експортували у понад 30 країн.
За даними Інституту політики Землі (американської організації із захисту навколишнього середовища), з 1950-го до 2007 року виробництво велосипедів у світі зросло вчетверо. А виробництво автомобілів за цей період збільшилося лише вдвічі. Ця тенденція, зумовлена зростанням цін на пальне і транспортними заторами в містах, зберігається і досі.
Українському велосипеду поталанило більше, ніж народному легковику. Якщо про «Запорожця» ходили анекдоти, то про двоколісний складають пісні. Дуже важливо, що вітчизняна промисловість виробляє велосипеди. Щоправда, хтось складає з іноземних комплектуючих, однак це теж робочі місця і сплата податків.
Сучасний (хоч, як і століття тому, рухається силою їздця) збагачений інженерною думкою: має кілька швидкостей, гідравлічну вилку, гідравлічну систему гальмування тощо. Це наукоємна машина!
Здебільшого в селах користуються звичним двоколісним, яким можна під’їхати і за потреби покласти на нього мішок чи два зерна й покотити. Мабуть, через бідність. Однак сільські об’єднані територіальні громади по-новому осмислюють значущість велосипеда. Наприклад, в Якушинецькій ОТГ прокладають цікаві велотуристські маршрути, а біля школи облаштували сучасний великий критий паркувальний майданчик для велосипедів. Та чимало громад нині прагнуть, щоб педалі крутилися з користю для бюджету.
Повноправним транспортним засобом він стає і в містах. Зокрема, Вінниця у 2013 році ухвалила довгострокову програму розвитку велосипедного руху. Під час реконструкції чи ремонту вулиць шукають можливість створити велоінфраструктуру. Нині в місті 60 кілометрів велосипедних шляхів різного типу. Найдовший — завдовжки майже 9 кілометрів. На перетині найбільш актуальних маршрутів встановлено станції технічного самообслуговування.
Протягом двох останніх років у Вінниці створили 360 сучасних паркувальних майданчиків на 720 велосипедів біля закладів освіти та охорони здоров’я, адміністративних будівель і спортивних комплексів. У місті працює 15 станцій муніципального велопрокату Nextbike, у розпорядженні яких 120 велосипедів. Стали користуватися двоколісним у службових справах працівники департаментів міської ради.
Звісно, нині навряд чи якесь українське місто може похвалитися таким велосипедним рухом і сервісом, як у розвинутих країнах Європи. Ми почали пізніше, і можливості наших громад поки що менші. Однак напрям у нас однаковий, як і причини, що його зумовили: потреба самому дбати про власне здоров’я і разом про спільний дім — навколишнє природне середовище, ефективно використовувати енергетичні ресурси, час і кошти.
Нині в ЄС ознакою прогресивного мислення вважається встановлення символічної плати за проїзд в електричному міському громадському транспорті. Роблять це задля того, щоб люди менше користувалися власними легковими автомобілями, які забруднюють довкілля. Цей почин — не альтернатива велосипеду, а однодумець. Кожний хоче, щоб у його мікрорайоні чи в місті загалом повітря було чисте і дихалося легко.
Українські міста теж коштом місцевого бюджету зменшують вартість проїзду в міському електротранспорті. Однак мета розмита, бо час від часу порушують питання, що тариф має бути економічно обґрунтованим. Як тут не згадати відоме: вміла готувати, та не вміла подавати.
Їзда на велосипеді допомагає вернутися на круги своя — до справжніх цінностей. Прикро, що не кожний може дозволити собі придбати сучасний двоколісний. Чому так? Може, тому, що роками більше говоримо про реформи, ніж тиснемо на педалі.