Жодна людина не скаже, що їй подобається зневажливе ставлення. І при цьому, на жаль, не кожен із нас у доросле життя із власного вже свідомого дитинства переносить одну з перших настанов дорослих: стався до навколишніх так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе. Хоч у школі вчителі, покликані сіяти добре й розумне, раз у раз наголошують на цьому, щоб закріпити відповідну істину в головах учнів, у деяких цей пазл так не і складається.
Ні, вчителі не переставали сіяти добре й розумне. Просто батьки дітей, які вирізняються нахабною поведінкою, виправдовують їхні дії, як їм здається, переконливою відмазкою: характер має такий. Намагаються прикрити свої помилки у вихованні дочки чи сина. Але ж ми Homo sapiens і можемо робити адекватні висновки, коли стикаємося з такими з характерами чи в транспорті, чи на дорозі, чи у громадських містах. І зайве казати, що здебільшого конфліктів у таких ситуаціях не уникнути.
Прикро, але в нашій державі нахабну поведінку можна навіть безперешкодно й безкарно культивувати. До прикладу, за допомогою радіо як популярного ЗМІ, про що свідчить проведене дослідження. Під час дослідження більшість опитуваних заявила, що слухає радіо по кілька разів на день — збираючись уранці на навчання чи роботу, в автомобілях, маршрутках. Традиційно радіоведучі намагаються підняти нам настрій уранці, збадьорити й так підготувати до продуктивного дня. Увечері ж вони, покликавши на допомогу гумор, намагаються розслабити слухачів. Дослідження засвідчило, що слухачам бракує високоякісного мовлення. Є нарікання на професійність ведучих, контент. Опитані підкреслювали, що поганий контент — це неповага до аудиторії, провокування бажання ігнорувати ту чи іншу радіостанцію.
Нещодавно я також почала ігнорувати одну після того, як ведучі запропонували слухачам висловитися, чи вважають вони нахабство другим щастям. Слухачі зазначали, що, стикаючись із нахабними людьми, відчувають дискомфорт і бажання поставити їх на місце. Наголошували, що члени нашого суспільства мають бути вихованими, толерантними одне до одного. І тут свої п’ять копійок вирішила вставити ведуча. Вона заявила, що їй плювати, наприклад, чи велика черга до лікаря, чи ні, — вона все одно пролізе без черги, а з решти посміється і знову плюне на зауваження.
Чому керівництво радіостанції довіряє ефір таким особам? Невже вважає припустимим пропагувати нахабство (радіо слухають і діти, і підлітки) та принижувати в ефірі людей похилого віку, батьків із дітьми, інших, хто може опинитися в черзі до лікаря?
Поставила я крапку й на перегляді одного детективного серіалу українського виробництва, який з’явився порівняно нещодавно. Зазвичай мені подобається цей жанр. Психологи кажуть, що, як правило, шанувальники детективів не працюють у слідчих органах і вони не юристи (і першим, і другим детективів вистачає й на роботі), але люблять і вміють аналізувати отримані дані, з’ясовувати, чому склалася та чи інша ситуація, — усе про журналіста.
Так-от, про серіал. Ще торік він був російськомовним, а в цьому році не лише українські актори заговорили українською, а й з’явився новий персонаж — дівчинка років 10—12, яка наприкінці серії, коли вже все викрито і всіх знайдено, з якогось дива стала підсумовувати зроблене. А йшлося в цій серії про… вбивство. Це ж у якому мозочку з’явилася така жахлива ідея? Детектив — не дитячий жанр, то чому таке виходить в ефір?
Мультфільми — жанр дитячий. Та дивлячись на смаки наших дітей, можна зробити невтішний висновок: що неадекватніше поводяться мультяшні герої, то цікавіші вони дітям. Доводиться майже за руку відтягувати, шукаючи альтернативу, від персонажів, які посилають усіх у дупу, демонструють відрижку, колупаються в носі, називають інших персонажів словами — психіатричними термінами. Потім, потрапивши на перерву в школі, батьки неодмінно можуть почути, як всі ці терміни успішно приживаються в дитячому лексиконі, як наші діти наввипередки намагаються дошкульніше обізвати одне одного і тішаться з того. Знову постає запитання: чому таке виходить в ефір?
Коли агресія накопичується ще з дитинства, нічого доброго це в підсумку не дасть. Тож у питанні виховання батькам неодмінно має допомогти держава (є ж такі інструменти, як державний нагляд і ліцензування), бо батьки власними зусиллями не зможуть зупинити той токсичний контент, який так і сиплеться на їхніх дітей.