Днями на Рівненщині багато говорили про толерантність у всіх її виявах. Проект «Толерантність і міжкультурний діалог», що проходив під егідою Європарламенту, зібрав небайдужу молодь з Азербайджану, Великої Британії та Італії. Українську команду представляли студенти Рівненського державного гуманітарного університету на чолі з лідером Інною Ногачевською, яка й розробила проєкт.
10 днів молодь пізнавала Україну, як кажуть, і на смак, і на дотик. Спостерігала за їхньою роботою й бачила таку собі мінімодель світу, який змінюється через наше спілкування і, попри великі ігри геополітиків, стає добрішим.
Справді, толерантність — не вроджений рефлекс. Нейрофізіологи стверджують: 98% людей мають здатність співпереживати, поставивши себе на місце іншої людини (це називається емпатією).
Тобто нашу толерантність, що ґрунтується на емпатії, формують сім’я, школа, церква, суспільство. І це справа не одного дня чи тижня. Щоб це милозвучне слово справді стало філософією нашого буття, треба ой скільки працювати! Протиставити себе нашим зовсім не толерантним політикам: нетерпимі закиди у бік опонентів у них вважаються козирями, які начебто додають рейтингів (як, мовляв, я його замочив?). А ще — прискіпливо проаналізувати толерантність як інструмент міжнародного впливу і зробити висновки навіть із нашої новітньої історії.
Згадаймо, як ще п’ять років тому ми як суспільство повністю толерували підступні інформаційні атаки Росії. Вважали, що кожен може висловлюватися так, як хоче. І нашу толерантність використали проти нас. Наслідок — викривлене сприйняття об’єктивної реальності у значної частини співввітчизників та гібридна війна на сході держави. Як на мене, то ця викривленість особливо страшна на етапі формування життєвих цінностей. Тому такими важливими були цих умовних 10 днів толерантності саме в молодіжному середовищі. Адже, приміром, молоді британці чудово розуміють, що Brexit і проблеми, з ним пов’язані, зробило старше покоління, інтолерантне до сусідів у ЄС. Тепер, кажуть, змінюється вже другий прем’єр, а розв’язати проблему так, щоб задовольнити всіх, не вдається. Легкого розв’язання складних проблем, як бачимо, не буває.
Італійці теж говорили про різний рівень толерантності в різних частинах їхньої країни. Насамперед через міграційні виклики, які постали перед Європою і становлять чи не найбільшу загрозу для майбутнього самого Євросоюзу. Тому там уже перманентна світоглядна криза. Нещодавно на іншому кінці світу прем’єр Австралії так відреагував на неї: «Ми раді всім гостям і людям, які до нас приїздять працювати. Але тільки за умови, що вони сповідують загальнолюдські цінності й не нав’язують нам інших». Як на мене, саме в цьому й полягає сенс толерантності як основи нашого співжиття в такому непередбачуваному нинішньому світі.
Рівне ж, кажуть молоді лідери, приємно вразило їх толерантністю: і до представників різних релігій (саме тут започаткували всеукраїнську олімпіаду юних знавців Біблії з різних конфесій), і до діток-інвалідів (понад три десятки інклюзивних центрів уже відчинили їм двері, розширивши їхній життєвий простір), і до звичайних перехожих на вулицях.
Тут залишилися частинки їхніх сердець, а ще молодь повезла бажання зробити світ бодай на йоту кращим, розширивши межі свого морального всесвіту. Хіба це не найпромовистіший вияв толерантності як філософії буття нормальних людей?!