15-РІЧЧЯ НАПАДУ ТЕРОРИСТІВ НА США
БІЛЬ. Атака захоплених терористами літаків, які врізались у башти-близнюки Нью-Йорка, довела, що навіть наймогутніші держави вразливі для нападу зсередини. 2977 загиблих 11 вересня 2001 року стали першими жертвами гібридних воєн ХХІ століття, бо не важливо, які на вигляд нападники.
Вбивць, які захопили цивільні літаки в Америці, і путінських «зелених чоловічків», які загарбали півострів Крим, об’єднує підлість, що однаково загрожує світу.
75-РІЧЧЯ ВІД ПОЧАТКУ БЛОКАДИ ЛЕНІНГРАДА
ПАМ’ЯТЬ. За часів СРСР стверджували, що єдиний привілейований клас у радянській державі — діти. Натомість гірка правда війни свідчить про інше. Зокрема постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 27 червня 1941 року «Про порядок вивезення і розміщення людських контингентів і цінного майна» встановила, що «в першу чергу евакуюються найважливіші промислові цінності, цінна сировина і продовольство». Лише у другому пункті документа йдеться про людей: «кваліфіковані робітники, інженери і службовці разом із евакуйованими підприємствами, населення, в першу чергу молодь, придатна для військової служби, відповідальні радянські і партійні працівники».
Про інші категорії радянських громадян із дітьми включно у постанові жодного слова. Не дивно, що цей документ під грифом «цілком таємно» став доступним лише за часів горбачовської перебудови. Більше того, нині його знову намагаються забути, хоч без нього годі зрозуміти трагедію перших місяців 1941 року загалом і блокадного Ленінграда зокрема.
Із міста на Неві, в якому перед війною було 3,2 мільйона жителів, до початку блокади встигли евакуювати 488 тисяч ленінградців та 147 тисяч біженців з на той час уже окупованих територій СРСР. Офіційна історія з гордістю звітувала, що «за два місяці з Ленінграда відправили 282 ешелони з евакуйованими». Однак неважко підрахувати, що йдеться буквально про чотири ешелони за день.
Ще ганебніша ситуація з дітьми, які не підлягали евакуації. Тому 240 тисяч хлопчиків і дівчаток організовано вивезли «на оздоровлення» до піонерських таборів на безпечний і тиловий, як видавалося тоді, південний схід Ленінградської та до Новгородської і Псковської областей. Ці діти офіційно зараховані до числа евакуйованих, хоч більшості з них довелось під бомбами і артилерійськими обстрілами тікати разом із відступаючими радянськими військами до Ленінграда, коли гітлерівські армії завдали удару по місту фактично з тилу.
Любителям шахів добре відоме ім’я першої серед радянських шахісток чемпіонки світу Людмили Руденко, яка родом з Лубен на Полтавщині, а перед війною жила і працювала у Ленінграді. Та мало хто знає, що молода мама, евакуйована разом зі своїм заводом до Уфи, фактично на власний страх і ризик повернулась до міста на Неві. Вона встигла вивезти до початку блокади свого малого сина і ще понад 300 дітей заводчан, запевнивши, що їхні кровинки «вже в повній безпеці».
Нині широковідоме прізвище колись опального одесита Олександра Маринеска — кращого радянського підводника, човен якого виходив у рейди з Ленінграда та його військово-морської бази Кронштадта. Славою Балтійського флоту і радянських ВМС є підводний човен Л-3, бойова рубка якого стала пам’ятником на Поклонній горі в Москві. Однак ніхто не акцентує на тому, що командирами судна-легенди в роки війни були українці Петро Грищенко і Володимир Коновалов.
Навіть легендарні сибіряки, які врятували радянську столицю у 1941 році, теж не чужі Україні. Зокрема чверть серед 28 героїв-панфіловців, які зупинили ворожі танки на підмосковному залізничному роз’їзді Дубосєково — етнічні українці, їх загнали до Сибіру в часи столипінських реформ і сталінського розкуркулення.
Воїни-сибіряки клали голови не лише під Москвою, а й під Ленінградом. Зокрема учасник оборони блокадного міста, а нині член-кореспондент Російської академії мистецтв Микола Нікулін свідчить про заметені снігом цілі «геологічні шари» загиблих солдатів: «Весною, коли сніг розтанув, відкрилося все. На самій землі лежали вбиті у літньому обмундируванні. На них рядами — морські піхотинці у чорних бушлатах. Вище — сибіряки в полушубках. Ще вище — бійці у ватниках, а на них — вже тіла у шинелях».
Отож Україну і Ленінград поєднує не лише спільний голодоморний біль, про який не сказано ще всієї правди. Як, до речі, і про справжні причини і розміри втрат. У путінській Росії досі не хочуть визнати, що саме СРСР без оголошення війни першим напав на Фінляндію 25 червня 1941 року, що уможливило блокаду Ленінграда.
Навіть за радянських часів вважалось, що лише на Невському п’ятачку (плацдармі розміром 2 кв. км на східному березі Неви) загинуло майже 250 тисяч(!) червоноармійців, а нині «комітет ленінградських ветеранів» у путінській Росії скоригував кількість цих втрат до 50 тисяч. За таких «антифашистських» підходів понад мільйон голодних смертей у блокадному Ленінграді невдовзі теж може стати «злостной клєвєтой».
25-РІЧЧЯ ВИЗНАННЯ СРСР НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЛИТВИ, ЛАТВІЇ, ЕСТОНІЇ.jpg)
Прибалтійський урок для України
ПОГЛЯД. На відміну від решти колишніх радянських республік, що номінально добровільно ввійшли до «союзу нерушимого» та стали його співзасновниками, країни Прибалтики були окуповані Червоною армією у 1940 році. Не зайве нагадати, що за пактом Молотова — Ріббентропа лише Латвія й Естонія увійшли до «зони радянського впливу». Однак уже після розділу Польщі, окупованої військами двох диктаторів, Сталін виторгував у Гітлера Литву в обмін на частину земель, що мали ввійти до складу України, — Холмщини, Замостя, Люблінщини.
Утім, лише цим не вичерпуються українсько-прибалтійські паралелі, бо не зайве замислитись, чому Україна за набагато кращих стартових умов значно відстала, як не гірко це визнавати, від прибалтів на шляху справді ефективних реформ.
Як не дивно, нашою бідою став ядерний статус, через що і в Росії, і на Заході не зраділи перспективі відродження української державності. Натомість уже 6 вересня 1991 року Державна Рада СРСР визнала незалежність республік Прибалтики, що дало старт їх швидкому визнанню переважною більшістю країн світу.
Ще одна гірка правда полягає в тому, що Україну тоді вперше назвали слоном із повадками моськи, якою вона залишалась майже чверть століття, боячись хоч чимось розгнівати російського «старшого брата». Підтверджень цьому безліч.
Зокрема першою вітчизняною грошовою одиницею на пострадянських просторах став саме український купоно-карбованець. Його вимушено запровадили з 10 січня 1992 року через фактичне припинення надходжень до України від Центробанку Росії готівкових радянських рублів, що загрожувало колапсом економіки.
Навіть у Прибалтиці першу національну грошову одиницю, якою став латвійський рубліс, ввели в обіг лише 7 травня 1992 року. Однак уже 20 липня рубліс став безготівковим, а 17 серпня розпочав власне плавання з незалежним від радянського рубля курсом.
Натомість український купоно-карбованець аж до 12 листопада 1992 року лише заміняв радянські рублі винятково у готівковому обігу, хоч уже з 1 липня Росія в односторонньому порядку встановила різні обмінні курси одного й того самого радянського рубля у розрахунках із країнами СНД. Як наслідок, за найскромнішими підрахунками, українську економіку пограбували на 447 мільярдів рублів, що стало однією з причин галопуючої інфляції, яку вдалось приборкати аж у 1996 році.
Ще одним проявом «братства» собі на шкоду стало надання українського громадянства всім без винятку. Натомість у Прибалтиці тим, хто приїхав сюди після 1940 року та їхнім нащадкам, довелось скласти іспит зі знання державної мови й історії країни. Тож великодержавні шовіністи, які принципово демонстрували своє зверхнє ставлення до корінного «тубільного» населення, залишились не громадянами без права голосувати, обиратись до органів влади та перебувати на державній службі.
Свого часу цей підхід жорстко критикували нібито за недемократичність, хоч вміння спілкуватись хоча б на побутовому рівні та знайомство із Конституцією та історичним минулим країни — обов’язкова умова отримання громадянства майже в усіх розвинених країнах. Прибалти зуміли наполягти на своєму, завдяки чому чорносотенну частину величезної за українськими мірками російської нацменшини позбавили впливу на політичне життя держави, тимчасом як в Україні агресивні великодержавні шовіністи довели країну до масштабного кровопролиття.
125-РІЧЧЯ ПРИБУТТЯ ДО КАНАДИ ІВАНА ПИЛИПІВА І ВАСИЛЯ ЄЛИНЯКА
ПАРАЛЕЛІ. Бідність і безземелля погнали з тодішньої Австро-Угорщини до Канади перших переселенців Івана Пилипіва і Василя Єлиняка, слідом за якими потягнулись мільйони земляків. Втім, продаючи за океаном свою працю чи освоюючи надані під землеробство лісові хащі, українці залишались українцями — із власною культурою, національними товариствами і газетами.
Навіть через кілька поколінь наші земляки не забули про своє етнічне походження і є більшими патріотами, ніж багато сущих у рідних краях. Згадаймо хоча б започаткований емігрантом Петром Яциком конкурс знавців мови чи подаровану українським канадцем Ерастом Гуцуляком будівлю консульства України в Оттаві. У США, Канаді, Бразилії, Аргентині, де найчисельніші діаспори наших земляків, бути українцями престижно.
Кардинально інша ситуація у Росії, де на момент розвалу СРСР проживало 4,4 мільйона наших одноплемінників. Перепис населення 2010 року засвідчив, що їх кількість скоротилась до 1,9 мільйона осіб, а другою за чисельністю після «титульної» російської нації стали татари, яких 5,3 мільйона. Причина «мору» українців у Росії насамперед у тотальній русифікації. Бути «хохлом» у «братській» країні важко і небезпечно, бо під акомпанемент розмов про «захист прав російськомовних (тобто навіть не етнічних росіян, а зросійщених українців(!) на Україні», у путінській державі давно вже триває етноцид «бендеровцов», не годних зректись своєї душі і національності.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)