Нині патріотично-декларативне гасло «Схід і захід разом» — вже не теорема, яку потрібно доводити, а аксіома. Оскільки з визначення окремих подій відповідної географії, тематики й ідеології воно перетворилося на єдино можливе універсальне гасло життя всієї країни, інакше бути не може ні тепер, ні в майбутньому. 

Франко єднає  і надихає

Перша прем’єра 50-го ювілейного сезону Дніпровського академічного театру опери та балету («Дніпро Опера») «Хитрий Лис» свідчить, що й мистецтво культивує цю аксіому активно й ефективно. Адже точкою відліку вистави за поемою Івана Франка у Дніпрі стала… Львівська опера. 2020 року її художній керівник Василь Вовкун випустив прем’єру «Лис Микита», і чи не найвлучнішим визначенням її стало гучне, однак цілком справедливе щодо вистави слово «безпрецедентна».

По-перше, «Лиса Микиту» український композитор Іван Небесний написав спеціально на замовлення Львівської опери (унікальний випадок для вітчизняного оперного мистецтва). По-друге, виставу автори рекомендують для сімейного перегляду — у зведеній афіші оперних спектаклів країни таких рекомендацій катастрофічно мало. По-третє, вистава побачила світло рампи в ме­жах анонсованого Василем Вовкуном проєкту «Український прорив», тобто це не просто новий спектакль у репертуарі театру, а складова його мистецької стратегії, запрограмованої та розпланованої на кілька років.

Коли п’ять років тому Дніпровську оперу очолив Костянтин Пінчук, в афіші цього театру не було жодної української назви. Згодом з’явилися «Запорожець за Дунаєм», «Лісова пісня».

«Подивившись «Лиса Микиту» у Львівській опері, я зрозумів, що вистави саме такого рівня не вистачає в нашому репертуарі, — розповідає директор — художній керівник Костянтин Пінчук. — Запросив Василя Вовкуна відтворити цю історію і на нашій сцені. Так йому і сказав: твоя місія — поставити українську оперу в цьому регіоні. Він погодився, і нині маємо прем’єру, на яку запрошуємо приходити всією родиною. А для нашого театру ця вистава — крок уперед».

Репетиційний період був нетривалим, але інтенсивним. Напевне, ще кілька років тому оперні режисери скептично би поставилися до настільки стислих термінів випуску такої масштабної вистави, але Василь Вовкун з артистами Дніпра довів, що з бажанням можливо досягти гідного результату навіть за короткий проміжок часу. А команда побувала у творчому відрядженні у Львівській опері, де вивчала матеріально-технічну складову спектаклю. Зокрема, оздоблення сцени та одяг героїв у цій виставі потребували особливої уваги і величезної кількості робочих рук: для сценографії було виготовлено три гігантські полотнища, а для  115 костюмів придбано загалом понад 800 метрів тканини різної фактури. 

«Костюми до «Хитрого Лиса» схожі лише на перший погляд, — коментує художниця Анна Іпатьєва. — Як не можна двічі увійти в ту саму воду, так і наш Лис і Ліс змінилися, і до зрубаних смерек на казкову галявину символами мови костюма прийшла війна.

Ми з майстринями пошивного цеху працювали з фотографіями костюмів уже готової вистави і першими ескізами, які трактували наново і в яких змінювали те, що вважали за потрібне, інакшим робили крій і комбінували тканини».

Візуальну складову вистави, створену талановитими руками художників та майстринь, підсилює світлова партитура, вивірена до міліметра найменшого промінчика. Як не без гордощів зауважують у театрі, їхньому світлу позаздрить більшість колег, адже протягом п’яти років у світлове обладнання вклали майже 10 мільйонів гривень. 

Від бароко  до етніки 

Осердя оперної вистави — музика. За словами Івана Небесного, у Дніпрі його опера звучить інакше, ніж у Львові. Така магія мистецтва: навіть одна і та сама нота може відрізнятися емоційним забарвленням залежно від загальної концепції вистави, настрою виконуваного твору.

«Стилістична багатогранність, живописність і в чомусь навіть експериментальність прослуховуються від першої до останньої зіграної ноти, — захоплюється оперою Івана Небесного диригент-постановник Сергій Горкуша. — Від  алюзій на музику епох бароко й класицизму до сучасного мюзиклу, року та народних співанок, від традиційного симфонічного оркестру до українських етнічних інструментів».

Неочікувано, але й очікувано водночас з огляду на місце народження автора поеми «Лис Микита» під час дійства зазвучала трембіта.

«У виставі виступаю у трохи незвичному для себе форматі — граю  на українському народному інструменті трембіті, — розповідає про свій новий досвід артист симфонічного оркестру Дмитро Недушко. — Трембіта — один з різновидів альпійського рога, обгорнутого берестом. Якоюсь мірою вона схожа на мій основний інструмент валторну, яка походить від мисливського сигнального рога. Але гра істотно відрізняється».

Нового досвіду набули всі учасники вистави. Адже вперше працювали з режисером, послужний список якого (Василь Вовкун — автор 350 вистав різних форматів) міг би  пробудити супереч­ливі почуття в тендітних акторських душах — від щирого захоплення до зрозумілого побоювання: чи відповідатиму я вимогам метра вітчизняної оперної режисури? І про строгий характер Василя Вовкуна та жорстку творчу дисципліну під час його репетицій у навколотеатральних колах ходять легенди. Але результат перекреслив обережні прогнози і сумніви: вистава вийшла напрочуд злагодженою, точно вивіреною на емоційному й технічному рівні (кожна нова сцена була природним продовженням попередньої), позбавленою провисань, як часто трапляється в оперних спектаклях. Актори тут працюють як єдиний механізм.

Дехто із солістів по-новому відкрився в цій виставі, можливо, і для себе самого також. Михайло Газін створив настільки цікавий образ Лиса Микити, що поширена думка, нібито оперним артистам, зосередженим на вокалі, часто  бракує саме акторської школи, видається доволі сумнівною. Лис Михайла улесливий і ниций, хижий і нещадний, тримає ніс за вітром, а ситуацію — під контролем, перемагає там, де шансів немає, і йде ва-банк, навіть якщо суперник значно переважає в силі, статусі та інтелекті.

Василь Вовкун іноді відходив від певних канонів і дозволяв собі побешкетувати. Наприклад, для танцю Лиса та Лисиці (балетмейстер-постановник — Андрій Литвинов) він налаштував виконавців на жартівливо-амурну хвилю, яку солісти підхопили настільки вдало, що здавалося, на сцені вже не лиси, а умовні, нестримні у пристрасті Андрій та Оксана з умовного «Запорожця за Дунаєм».

Кожен із солістів — Андрій Ломакович, Анастасія Добриніна, Софія Сорока, Тетяна Галкіна, Олександр Прокопенко та інші — за роботу в «Хитрому Лисі» заслуговує справедливої похвали від глядачів і критиків та дослідників музичного театру. 

Українська опера в Європі

Прем’єрні покази «Хитрого Лиса» у Дніпрі переривалися через повітряні тривоги, а в залі було в рази більше людей у військових строях, ніж у будь-якому іншому театрі країни. Тривожні реалії прифронтового регіону, на які доводиться зважати. І які, до слова, зовсім не привід, щоб зі зрозумілих причин законсервуватися у власному локальному просторі. Принаймні загартовані і незламні дніпряни такого варіанта навіть не розглядають.

За останні чотири роки, які були вкрай складними, — ковідні обмеження, повномасштабне вторгнення — «Дніпро Опера» побувала з гастролями у сімнадцяти країнах. Цього року дніпряни відвідали Велику Британію, куди возили опери «Кармен», «Мадам Баттерфляй» та «Аїда». Торік побували в Італії на  міжнародному фестивалі Джакомо Пуччіні, де показували не лише свою «Богему», а й спеціальну концертну програму «Моє ім’я — Україна», в якій звучала українська народна і музика Лисенка, Скорика, Скорульского.

«Є ідея зробити гастрольний варіант «Хитрого Лиса» і презентувати нашу сучасну українську оперу міжнародній аудиторії», — поділився планами Костянтин Пінчук.   

Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА
для «Урядового кур’єра» 

 

Фото 
Віталія ЗАГИНАЙЛА