«Випадково я чув, як одна американська пані запитала, скільки коштувало б купити хутір в Ісландії... Це викликало вибух гніву в тому ісландцеві, до якого було спрямоване запитання. Він вичитав у відповідь цілий патер ностер (Отче наш. — О. П.) про те, що хутори ісландські взагалі не продаються, а переходять у спадщину сторіччя за сторіччям, а тим більше не продаються чужинцям... Парадокс: країна без меншостей — суцільно двомовна. Не тільки інтелігенція говорить по-англійському. Ледве чи можна знайти шофера автобуса, що не показав би вам дорогу, або продавальницю тістечок у крамниці, яка не відповідала б на всі ваші запитання доброю англійською мовою. Але, звісно, годі знайти двох ісландців, які б говорили англійською мовою між собою. Це не легше, ніж купити хутір чужинцеві».
Це уривки зі статті «Життя в Рейк’явіку», надрукованої в збірці Юрія Шереха «Третя сторожа». Шерех — один із псевдонімів видатного українського мовознавця, літературознавця, мистецтвознавця, автора блискучих есеїв Юрія Шевельова.
Наукові зацікавлення Юрія Шевельова дуже широкі. Об’єктами дослідження в його численних працях, виданих українською, англійською, німецькою, французькою, польською, російською мовами, є проблеми слов’янського та українського етногенезу, історія слов’янських мов, діалектологія, етимологія, соціолінгвістика, проблеми українського правопису тощо. Найголовнішою працею свого життя вчений уважав «Історичну фонологію української мови», опубліковану 1979 року англійською мовою в Гайдельберзі і в українському перекладі 2002 року в харківському видавництві «Акта».
На підставі багаторічних досліджень у галузі пам’яток писемності та діалектології Юрій Шевельов заперечив концепцію про існування спільної давньоруської мови — так званої колиски російської, української та білоруської мов і переконливо довів, що українська мова походить безпосередньо зі спільнослов’янської і сформувалася на основі поширених у донаціональний період окремих українських говорів. Велике суспільне й наукове значення має монографія «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900 — 1941). Стан і перспективи». Тут ідеться про шляхи розвитку української мови, про вироблення єдиного мовного стандарту для всіх українців, що жили в різних частинах розкиданої по чужих державах України.
Відомо, що в тих державах не дуже толерували розвиток української літературної мови, але найгірше її становище було в Російській імперії царських і особливо більшовицьких часів. Тут тиск на мову був уже не тільки зовнішній, а й внутрішній. До жовтневого перевороту забороняли українську пресу, не дозволяли відкривати українські школи, не друкували наукових праць українською мовою, але український народ на всіх теренах свого поселення розмовляв своєю мовою так, як хотів. У радянський період після репресій 30-х років, після заборони українського правопису 1933 року нам почали вказувати, яких слів і синтаксичних конструкцій уживати, як писати та як вимовляти те чи те слово. І все це заради наближення нашої мови до російської. Насаджували теорії про «гармонійну» двомовність, унаслідок якої російська мова нібито справляла «благотворний» вплив на українську. Така двомовність не мала нічого спільного зі згадуваною двомовністю ісландців, які вивчили англійську мову для спілкування з чужинцями, а мовою душі назавжди залишили рідну, ісландську. Унаслідок двомовності радянського типу межі української мови дедалі звужувалися, а її функції захоплювала мова метрополії.
Багато сил учений доклав до висвітлення творчості українських поетів Празької школи, доби Розстріляного відродження. Він писав про Наталю Лівицьку-Холодну, Оксану Лятуринську, Євгена Меланюка; про поетів-шістдесятників — Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса та інших. ¢рунтовні розвідки присвятив репресованим українським мовознавцям Олені Курило та Всеволодові Ганцову.
Живучи далеко від батьківщини, Юрій Шевельов завжди думав про неї. З особливою теплотою згадував місто свого дитинства й молодості Харків. Нині вченого немає з нами. Але величезний внесок в українську й світову науку почесного доктора Едмонтонського (Канада), Лундського (Швеція) та Харківського імені Василя Каразіна університетів, академіка Національної академії наук України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка дає підстави стверджувати: Юрій Шевельов є і завжди буде з нами.
ДОВІДКА «УК»
Юрій ШЕВЕЛЬОВ. Народився в місті Ломжа в Польщі 1908 року. У 1910 переїхав з батьками до Харкова. Батьки його були етнічні німці, але 1916 року генерал Шнейдер (батько) з дозволу царя змінив своє прізвище на Шевельов. Здобувши вищу освіту в Харківському університеті, Юрій обрав нелегкий шлях служіння українській науці й культурі і залишився відданим цьому виборові до останніх днів життя.
У Харкові минули найкращі (молоді!) роки науковця. Тут він працював викладачем українського Інституту журналістики та доцентом Харківського університету. У 1943 році виїхав до Львова, звідти до Німеччини. Викладав в Українському вільному університеті в Мюнхені (1946 — 1949), відтак в університеті міста Лунд у Швеції (1950 — 1952). Після переїзду до США в 1952 році працював у Гарвардському університеті, а з 1958-го й до смерті в 2002 році був професором Колумбійського університету в Нью-Йорку. В різні роки був заступником голови об’єднання «Мистецький український рух», президентом Української вільної академії наук.
Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук,
професор Київського національного університету
імені Тараса Шевченка для «Урядового кур’єра»