ПРОСТІ ІСТИНИ
Як рукоділля впливає на дітей із важкою долею
У відповідь на це, здавалося б, риторичне запитання можна навести цілком конкретні історії, які може розповісти інструктор із трудового навчання Світлана Заводюк. За вісім років роботи в Лутугинській школі-інтернаті № 1 і майже стільки само в Луганському обласному центрі соціально-психологічної реабілітації дітей важко порахувати м’які прихватки для кухні зі смішними персонажами, дерева щастя з бісеру, сервізи з макаронів, що створені разом із дітлахами, які тимчасово або назавжди лишилися без опіки батьків…
Рецепт порятунку
Світлоокий хлопчина потрапив у теплу спальню центру реабілітації — колишнього обласного притулку — буквально з теплотраси, де його виявили соціальні працівники. Він відразу охоче став ходити займатися до «трудовички», на відміну від відвідування психолога. Швидко навчився ліпити троянди з холодного фарфору — красивого, немов справжня порцеляна, що готує для занять із дітьми Світлана Павлівна, та міг би годинами просиджувати поруч, допомагаючи іншим освоювати навички. Розмови з учителькою виникали самі собою. І поступово Світлана Павлівна вже знала, як любить хлопчина маму й молодшу сестричку. Якою трагедією стало друге заміжжя мами. Як сварився підліток із вітчимом, поки не зважився піти з дому.
Кілька місяців таких відвертих розмов, коли вчителька ховає очі, наповнені сльозами, а хлопець, вуха якого смішно й беззахисно стирчать на стриженій голові, зосереджено малює трояндову пелюстку. І ось настає день, коли він задумливо визнає, що «мамці одній не витягнути двох спиногризів». Нарешті правильно розсудить, що треба вчитися й миритися. І в мами на той час уже готові всі необхідні документи, аби відновити батьківські права й повернути сина.
У день, коли збиратиметься додому, він попросить у Світлани Павлівни рецепт холодного фарфору, аби рідних здивувати своєю майстерністю. І подарує зроблені самостійно квіти. Саме заради таких моментів учителька й замішує кукурудзяний крохмаль із гліцерином або підшуковує нові намистинки-очі для чергового смішного сувеніра.
Адже діти, ставши самотніми, буває, роками відучують себе від звички кидатися назустріч чужим жінкам і від надії: ось вона, втрачена колись, мама.
Світлана Заводюк учить дітей шукати щось незвичне і в буденних речах. Фото автора
Мишко-путівник
Сама Світлана добилася поваги власної мами років у десять. Вона змайструвала зі шматочків старого хутра ведмедя. Класний керівник зі старої школи, яка розташована в селищі геологорозвідувальної експедиції Лутугиного, надіслала саморобку на виставку в центральну школу.
— І вже через кілька годин прибігли мої однокласники та навперебій хвалили й запевняли, що мій ведмедик — найкращий! — усміхається Світлана Павлівна.
Як раділа мама і пишався за доньку батько — сам великий вигадник і любитель малювання. Недарма родове прізвище — Яблонські. Можливо, навіть віддалена рідня з Рівного знаменитої художниці.
Цей ведмедик, зроблений власними руками, допоміг дівчинці здійснити головне відкриття в житті: це її улюблена справа. Тож через кілька років, після закінчення Рубіжанського індустріально-педагогічного технікуму, 19-річну Світлану вже називали по батькові її учні. А вона продовжувала освоювати нові навички: бісеро?плетіння, квілінг, шиття. Й охоче ділилася цим із дітьми. Вже не вистачало часу уроку праці. Хотілося ще й вести гурток, майструвати разом з учнями. Так потрапила на роботу в школу-інтернат. І вже зі знаннями та вмінням прийшла в найважчий будинок для дітей — колишній обласний притулок.
Біля карти, яку змайструвала Світлана Заводюк, добре мріяти про подорожі й вивчати географію
Іграшка з дитячих долоньок
— Будь-яку дитину спочатку важко вмовити працювати, — зізнається Світлана Заводюк. — А в нас діти ще й такі різні. І нічого не можна планувати надовго наперед, бо в будь-яку мить їхня доля може змінитися на краще. Але поки вони тут, ми намагаємося максимально розвивати корисні навички.
Ми з учителькою прямуємо до молодшої групи. Сьогодні тут майструватимуть серветки... для ляльок.
Як навчити трирічну дитину правильно орієнтуватися? Розрізняти праве і ліве, квадрати й багатокутники, назви кольорів? І при цьому зуміти «утримувати» непосиду зосередженим? Секрет Заводюк простий: вона вигадує казку.
Входимо в кімнату, Світлана Павлівна починає розповідь. Тим часом викладає папери, клей, аплікації на столі.
— Сьогодні наші лялечки «обідали» і захотіли потім витерти ротики після їжі, — каже Світлана Павлівна. І питає трирічну Сашу: — Ти витираєш ротика після їжі, щоб бути чепурною?
Дівча вже готове долучитися до гри.
— Так, і моя лялечка теж хоче бути чепурною, — лепече дитина.
У двері заглядає директор центру Лідія Сазонова.
— А хочете подивитися, яких «звірів» змайструвала Світлана Павлівна разом зі старшими підлітками?
Ми йдемо спочатку на вулицю, а потім ще й «гортаємо» Інтернет, бо директор так пишається майстерністю інструктора з трудового навчання, що виставила знімки її робіт у соціальних мережах.
Ось поросята, на спинках яких улітку цвітуть петунії. Їжачок із кудлатою травичкою замість гострих голок. Гриби, капелюшками яких служать колишні шахтарські каски. Усі вироби — зі старих пластикових пляшок. Трохи фарби, землі, насіння та багато-багато фантазії — і подвір’я державного дитячого закладу перетворене на казковий майданчик, де яскраво й святково.
І навіть не віриться, що за парканом — похмура вулиця околиці міста, що колись була промисловою зоною, тому зберегла сіро-захисне загальне забарвлення.
— Люди повинні вміти прикрашати своє життя й простір навколо, — переконана Світлана Заводюк. — Звичайно, серед наших дітей багато тих, які тікають із дому і на вулиці вчаться вирішувати проблеми палінням, випивкою. Треба спробувати встигнути пояснити їм, що таке ставлення до життя — не вихід. Багато можна змінити на краще власними руками.
Учителька говорить про своїх підопічних, але як актуальні її слова для всього краю і його дорослого населення!
«Побіжність» — родова травма, що дісталася історично від тих, хто заселяв ці землі. Вона лишилася в крові. Достатньо проїхати путівцями і подивитися на сумні підсліпуваті віконечка будинків. Рідкісні яскраві фарби або вигадливе різьблення лиштв. Де майстровита хазяйська рука?
— Починати треба з долоньок, — усміхається Світлана Заводюк. — Ось ми з дітлахами цієї зими придумали ялинку з... долоньок. Малюк кладе руку на аркуш паперу, я обвожу контур, а потім вирізаю. Питаю: подобаються вам ваші долоньки? Так, кричать, дуже. Ось такими були «голочки» у нашої ялиночки. Ми всі над нею багато потрудилися, але більш щирої ялинки ще ніде не бачила!
У сяйві сонця
Щоб змайструвати ялинку з долоньок, учителька кілька місяців студіювала Інтернет і засиджувалася до опівночі. Чоловік та дорослі діти з розумінням заглядали на кухню, яка служить мамі й «майстернею». Та о шостій ранку кожного дня Світлана Заводюк сідає в Лутугиному на маршрутку, аби їхати на роботу до Луганська. Три чверті року вона зустрічає світанок у дорозі.