Під час нещодавнього піку низьких температур стояв в амфітеатрі станції метро «Героїв Дніпра». Пив каву. Аж раптом картина, яка, здалося, могла збити мороз одразу на десять позначок. Четверо псів-безхатченків, вишикувавшись у колону, статечно прямували поближче до тепла, що його зі свистом викидала ненажерлива підземка. І не в тому річ, що живими залишалися сірки в умовах роздутої епідемії сказу, а... Кожен пес, чимось нагадуючи зовнішні труби опалення, був старанно закутаний у ганчірки і перев’язаний мотузками.
Отакої! Адже ера милосердя безповоротно закінчилася, так і не почавшись. Що — прорвало бездушшя в окремо взятому місці? Комусь нестерпно стало бути всеодношним? І він спробував, як-то воно, коли віддаєш частину свого тепла іншому? Не людям, а тваринам. Люди, чого доброго, всякий нетрадиційний порив душі не так зрозуміють. Покрутять пальцем біля скроні. А тварини... Вони все сприймають у чистому вигляді. І нашу ласку, і копняки.
Під знаком тих закутаних братів наших менших минув день. Щасливий без видимих ознак. Вкручений у штопор повсякденних справ, я навіть перестав думати про вранішню картинку в стилі телепередачі «Вухолапохвіст». Але підсвідомість сама собою відсвічувала якимись невидимими, але теплими променями.
Згадав про собак тільки ввечері. Щоб дійти майже однозначного висновку: ймовірно, врятували тварин від морозу такі самі, як і вони, безхатченки, тільки двоногі. Бо лише злидар може тонко відчути злидаря. Тоді як заможний заможному товариш не завжди.
Та ось у природі потепліло. Знову п’ю в тому самому місці традиційну каву. Душа зовсім не просить вистав, але театр живе поруч із нами завжди.
«Ах ти ж стерво смердюче!» — жіночий крик, немов сирена, перекриває інші шуми людської метушні. Всі мимоволі повертають голови в бік зойку і бачать, як дебела молодиця, перехилившись через ящики з апельсинами, ківі та яблуками, до зблідлих кісточок стискає передпліччя худого чоловіка невизначеного віку, вдягненого в куртку незрозумілого кольору. Той пручається, але хватка лютої продавчині — бульдогу на заздрість.
Й ось уже під білі руки беруть злодія двоє кремезних чоловіків, які вигулькнули невідомо звідки, ніби казковий Кум-Наум. І ведуть винуватця під акомпанемент вигуків жінки-продавця кудись убік. А вона, пильна і всесильна, ще не викричала порцію лайки:
«Там шмат ковбаси підхопить, там — тюльку, а в мене — яблуко! Так можна жити! Іди працюй, волоцюго! Я тут мерзну, над кожною копійкою тремчу, а воно, воша, тільки вкрасти здатне! Дайте, хлопці йому, дайте! Щоб рук, куди не слід, не запускав!»
Я не кинувся виручати знедоленого. І ніхто поруч навіть не смикнувся в бік тієї сумної процесії. Мабуть, тому, що дуже вже лихі молодці вели чоловіка. Певно, через те, що провина злодюжки була очевидною. Ціле яблуко поцупив! В умовах наростаючої фінансової кризи! Мабуть, ще й тому ніхто не виявив милосердя, що кожен малодушно подумав: хіба жебракові звикати до стусанів? Та й зв’яжись із цими торгашами — на роботу невідомо коли потрапиш...
Одне слово, пояснення кожен сам для себе знайшов. Живемо ж не просто в новому столітті — в часи розквіту компромісів. Підлоту називаємо змушеною дією. Зраду — вмінням вийти сухим із води. Гонку до мети по трупах — підприємливістю.
Усе нормально. Тільки від тих клятих компромісів так у грудях холодить, неначе це ти стискав до блідості в кісточках плече безталанного ближнього, якому, бачиш, захотілося похрумтіти яблуком.