Село Угля на Закарпатті відоме завдяки заснованому тут у давнину монастирем, в якому служили за візантійським обрядом. Про древність Угольського монастиря свідчить знайдена у 1980 році бронзова печатка XIV століття з написом: «Печать Монасьтира Оугольського Воськресения Христова». Довкола цього села в територіальну громаду об’єдналися кілька населених пунктів. І один із них — Велика Уголька. Щоб проїхати від його початку до кінця, треба здолати понад десять кілометрів. І лише коли дорога вперлася в непрохідні для легковика крутосхили, а гори зімкнулися стіною, ми приїхали на місце.

«Поїдемо до Івана та Марії»

Лише шум гірської річки порушує довколишню тишу. Здавалося, ми потрапили в безлюдне місце. Аж ні! Уже через хвилину побачили гурт людей, які хлюпалися у велетенському чані, наповненому гарячою водою. З цього паруючого казана вони вискакували один за одним і, спустившись східцями, плюскалися у весняну холодінь ріки. Уже ця картина підштовхувала до думки, що тут не кінець світу і не глухомань. Наступні події та знайомство з господарями цієї місцини — подружжям Марії та Івана Угляїв — крок за кроком додавали в цьому впевненості. Відтак місця для сумнівів, що туристський притулок із назвою «Срібний рай» цілком виправдовує її, не залишилося. Але про все по порядку.

Хоч до цієї бази дістатися нелегко, адже дорога на більшості ділянок вже забула, коли її востаннє ремонтували, але все одно наповнена туристами. Від людей, які чотирнадцять років поспіль приїжджають сюди аж з Ужгорода, почув: «Їдемо до Івана й Марії, бо кращого місця для оздоровлення й відпочинку не знайти!»

Битий шлях у чомусь навіть допомагає, адже сюди їдуть ті, кому не боязко долати 10 кілометрів майже по камінню. Отже, зустрічі з людьми, які потраплять сюди випадково, і галасливими компаніями, що заважатимуть відпочинку, виключені.

«Я завжди допитуюся в людей, хто вони і за чим їдуть. Якщо відчуваю, що створюватимуть незручності моїм постояльцям, відмовляюся їх приймати. А всіх, хто їде до нас за повноцінним відпочинком та насолодитися незайманою природою, ласкаво просимо», — розповідає Іван Угляй.

Про природу Іван Васильович мовив неспроста. Бо його комплекс з ошатними дерев’яними будиночками межує з Карпатським біосферним заповідником, букові праліси якого внесено до списку об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО. Вік дерев тут перевищує чотириста років, а їхня висота сягає 45 метрів. Угольсько-Широколужанський буковий праліс, найбільший у світі кластер такого пралісу, займає площу близько 9 тисяч гектарів. Трапляються тут і скельнодубові ліси, а ще є більш ніж три десятки карстових печер. Звідси беруть початок чимало маршрутів, улюблених туристами.

Для того, щоб приїхати сюди, піднятися в гори і спуститися донизу, достатньо дня. А ось щоб затримати гостей тут, потрібно запропонувати щось таке, від чого відмовитися важко. Досягти такого результату було непросто, зважаючи ще й на додаткові труднощі. Господар має статус інваліда другої групи: заміну стегнового суглоба йому зробили під час операції в Києві. А господиня обов’язки з догляду за туристичним комплексом понад десятиліття поєднувала з роботою в споживчій кооперації. Загалом Марія Василівна понад тридцять років пропрацювала в системі, а третину цього часу очолювала комітет профспілки.

Удвох — зі шкільної парти

У школі вони ходили в один клас. Одружилися, коли обом було лише по двадцять. Тоді, здавалося, немає таких перешкод, які здолати неможливо. З вірою в це і йдуть разом по життю вже 37 років. І хоч воно не раз било й молотило, потреба будь-що домагатися поставлених цілей не зникла.

Для прикладу, до нинішньої в Івана Васильовича були дві спроби заснувати власну справу. Це і спорудження будиночків для туристів у селищі Усть-Чорна, і будівництво свиноферми на 380 голів в Углі (стоїть порожня, бо не вдається набрати тваринників). Обидві не дали очікуваного результату. Та підприємливий чоловік не здавався і спробував щастя втретє.

На землю, яку Іван Васильович викупив у місцевих селян, треба було підготувати й узгодити всі документи. Отримати дозвіл на використання поверхневих вод та ще чимало іншого. При цьому «сильні світу», оцінивши переваги місцевості, в якій мінералка б’є з крана, намагалися завадити сімейному бізнесу. Використавши всі правові механізми, Угляї таки добилися свого і нині на законних правах володіють землею й майном на ній. Мають статус фізичних осіб-підприємців, а всі зароблені кошти спрямовують на розвиток своєї справи.

Допомагає матінка-природа

Уже півтора десятиліття минуло, як Іван Угляй відбирав і привозив сам із лісу найкращу соснову деревину. Разом із місцевими майстрами зводив котеджні будиночки, яких нині нараховується майже півтора десятка. У них можуть розмістити до пів сотні гостей. А ще для них підготували дві сауни, чан. Валило, що назване цим словом через те, що спрямований на тебе стрімкий водяний потік буквально валить із ніг, теж одна з принад туристського комплексу.

На місці, до якого односельці раніше звозили сміття, Іван Угляй вирив дві невеликі водойми, в яких розводить форель. Багата киснем вода з бурхливої річки, що поряд, дозволяє рибі швидко рости і набирати вагу. Виловлюють щороку близько півтори тонни. Кожен гість може посидіти з вудкою і наловити форелі. Її потім підсмажить Марія Василівна на кухні, або запече він сам на решітці. Для того, щоб гості могли готувати собі самі, господарі дають скільки завгодно дров без оплати.

Сповна використати енергію, яку дарує матінка-природа, надають змогу сонячні панелі. З їхньою допомогою освітлюють територію і під’їзну дорогу. І не можна не згадати, як працюють із відходами. Для збирання твердих встановили оригінальні сміттєві баки, а для рідких замовляють послуги асенізатора. «Жоден бруд не має виливатися в річку. Якби чинили такі безчинства, то хто б до нас приїхав!», — переконаний Іван Васильович.

Про туристів Іван Васильович і Марія Василівна кажуть: «Скільки є, стільки й добре. Головне, щоб їм було зручно й хотілося знову до нас приїхати».

І вони їдуть! Головним, як запевнили автора цих рядків кілька гостей, є чистота природи, можливість бути подалі від цивілізації. А ось доступність до інтернету й мобільного зв’язку господарі свідомо обмежили. Щоб послати сигнали друзям чи знайомим, потрібно підійти й зупинитися в чітко визначеному місці. І ніхто не нарікає, адже приїхали за живим спілкуванням.

Чотири років тому в «Срібному раї» десять днів медитували … буддисти. Приїхали зі своїми дзвонами і скульптурами, щоб на десять днів відпочити від зовнішнього світу і молитися. «Чоловік усі ці дні не встигав підвозити їм свічки, які повинні постійно горіти. Вони вражали своїм аскетизмом: дуже мало їли, декотрі взагалі відмовилися від їжі. Зате багато молилися і нічого іншого, крім молитов, не визнавали», — пригадує Марія Василівна.

Багато гостей із різними уподобаннями і статусами побувало тут. Серед них пів сотні науковців із різних країн, які два роки тому в Карпатському біосферному заповіднику проводили міжнародну конференцію, присвячену вивченню букових пралісів. Три дні ходили вони лісовими стежками: спостерігали, а прощального вечора всі потрапили у вир коломийок, мелодії яких жваво награвали місцеві музиканти.

А цього літа Угляї готуються прийняти учасників першості України з такого незвичного виду спорту як бої без правил. Щоб спортсмени почувалися зручно і комфортно, вже побудували для них величезний навіс із дерева. Отож «Срібний рай» вабить людей не тільки благами, створеними Всевишнім, а й працею людських рук.