Уже більш як рік журналісти працюють у надзвичайних умовах. Висвітлюючи події столичного і обласних майданів, вони часто потрапляли в такі ситуації, про які раніше доводилося читати хіба що в підручниках. Щоб отримати правдиві відомості й першими донести їх до читачів свого видання чи глядачів телеканалу, мої колеги йшли в гущу подій, часто не зважаючи на будь-яку небезпеку.
Здебільшого їх чекав не гостинний прийом, а настороженість, часом і відверта ворожість, тож свої професійні обов’язки вони виконували не завдяки, а всупереч. Попри те, що в усьому світі визнано правило: не перешкоджати діяльності журналістів, які працюють у «гарячих точках». Таку вимогу мають однаково виконувати в усіх країнах всі сторони конфліктів. Усе це — задля того, щоб мільйони людей могли отримувати об’єктивну інформацію з місць подій.
Від самого початку Майдану міжнародну норму щодо забезпечення діяльності журналістів у зонах конфліктів порушували тисячі разів. Хто її порушував і чому — це не тема нашої розмови. Але саме стільки разів мої колеги опинялися в ситуаціях, що безпосередньо загрожували їхньому життю та здоров’ю. У що це їм обходилося, свідчить статистика.
Понад 50 журналістів зазнали побиття і переслідування під час висвітлення сутички на вулиці Банковій у Києві 1 грудня 2013-го, а також попередніх подій на євромайданах. В наступні дні того самого року та в січні 2014-го, висвітлюючи масові сутички мітингувальників із міліцією, протести на Європейській площі та вулиці Грушевського, зазнали травм і ушкоджень понад сорок працівників ЗМІ. Понад два десятки медійників постраждали під час штурмів обласних державних адміністрацій у регіонах. Саме такі дані наводить видання «Телекритика».
У лютому, коли на вулицях і майданах країни стало ще гарячіше, журналістські втрати продовжувалися. За вірність професії найдорожче заплатив кореспондент газети «Вести» В’ячеслав Веремій. Першого разу, коли його осколками світлошумової гранати було поранено в руку та око, тим і обійшлося. Наступного — сталося непоправне: після нападу «тітушок» і побоїв битками він помер у лікарні швидкої допомоги.
Написи «Преса» не рятували моїх колег від «випадкових» ударів кийків, які після уважнішого розгляду ситуацій, зафіксованих телекамерами, виявлялися навмисними. Залякуваннями і намаганнями витіснити журналістів із «поля бою» минула влада не добилася бажаного для неї результату: медійники продовжували послідовно й чесно відтворювати події, подавати їх у всій повноті. Але саме ті найгарячіші дні змусили практично всіх оволодівати навичками самозахисту в екстремальних ситуаціях, одягати важкі бронежилети й каски.
Майданна Україна викликала нагальну потребу для журналістів навчитися діяти в умовах підвищеного ризику. Саме з цією метою організували масштабне всеукраїнське навчання: в столиці та в кожному обласному центрі Незалежна медіа-профспілка України спільно з Національною спілкою провели тренінги для журналістів. Мене разом із товаришами по цеху Юкою Гавриловою та Олександром Тарасовим медіа-тренери навчали уникати небезпеки життю і здоров’ю під час роботи в місцях збройних конфліктів. Є ж ефективні способи, як уберегтися від кулі снайпера, вибуху гранати. Володіння навичками самозахисту — це та зброя, що здатна рятувати життя. Хоч і невидима. За здобуті знання — окрема подяка учителям-тренерам від усіх їхніх учнів.
На жаль, і післямайданна Україна не подарувала журналістам легкого життя: випробування на «боєздатність», спроможність відстоювати європейський вибір тривають. Знову не минулося без трагічних втрат. Спочатку вбили відомого своїм гострим пером донецького газетяра Олександра Кучинського: опоненти жорстоко зарізали його разом із дружиною. Відтак Київ попрощався з тележурналістом Олегом Задоянчуком, який пішов в АТО добровольцем і загинув у бою під Луганськом.
Хоч мої закарпатські колеги живуть за тисячу кілометрів від зони Антитерористичної операції, вони в тихому затоні не відсиджуються. Ось один із провідних медійників Ярослав Галас зривається з місця, погодившись на пропозицію Луганської обласної державної адміністрації Геннадія Москаля очолити департамент масових комунікацій і зв’язків із громадськістю. Уже впродовж півроку мій краянин надає всій Україні найсвіжіші відомості з місця протистояння з бойовиками.
Душевним покликом Галини Ярцевої та Наталії Зотової — власних кореспондентів 5 каналу та 1+1 на Закарпатті — стало волонтерство. Ба більше, вони очолили місцевий рух на допомогу українським військовикам. Організували збирання та відправлення на Донбас не однієї тонни гуманітарки, зокрема тепловізора, інших необхідних речей.
Героїзму в своїх діях репортери в «гарячих точках» не бачать, як і мурахи-волонтери — чогось надзвичайного у своїх справах. Якщо ти весь час боїшся і уникаєш гострих кутів, то такими будуть і твої матеріали — беззубими й нікчемними. Якщо сьогодні на потребу допомогти не відгукуєшся душею, то завтра сам можеш опинитися без допомоги…
Серед журналістів у бій нині йдуть не лише «старики», а й молодь — усі ті, хто пов’язаний з цією професією не просто дипломом, а покликанням. Їхній обов’язок — бути там, де вони найбільш потрібні. І не мовчати.