Усі, хто захоплюється краєзнавством і шукає нових вражень, не розчаруються, побувавши у селі Дідівці й нині. По-перше, тут дуже красиво: справжній райський куточок. По-друге, саме з цим місцем пов’язані найщасливіші й найбільш натхненні у творчому плані роки науковця, а спогади про особистість Костомарова й незвичайну історію його життя місцеві жителі переказують з покоління в покоління.
«Я весь в зелені і цвіту…»
Щебетання солов’їв у верболозах тихої річечки таке проникливе, що на містку мимоволі стишуєш ходу. Здається, й сама дорога пригальмовує тут біг — можливо, пригадує такий самий погожий день приблизно півтора століття тому. Тоді сільські краєвиди були трохи іншими — з рясними житами навколо, маленькими біленькими хатками під солом’яними стріхами, вітряками на місці сучасних котеджів, та й місцева шосейка не красувалася твердим покриттям, а колеса легкого екіпажа м’яко котилися в пухкій порохняві. Сивий, трохи чудний на вигляд добродій у широкому одязі та велетенських чоботях (він полюбляв взуття довше, ніж потрібно) замислено споглядає навколишній світ. Він настільки проникає в буяння весняної природи, що почувається невіддільним від неї.
«Травень; я весь в зелені і в цвіту; величезний лапатий квітковий сніг покриває верхівки вишень, яблунь, груш і терну, в повітрі цілюща теплота, кругом хором співають солов’ї, кують зозулі, кричать іволги, співають дівчата», — писав Микола Костомаров своєму другові-письменникові Данилові Мордовцю. А той, побувавши в гостях, відгукувався: «Куди Андалусії до України, куди Соренто й Альгамбрі до Дідівець!»
Дивний пан Микола Іванович із гілочкою квітучої липи на капелюсі чемно вітається з усіма зустрічними. Його в селі поважають — за те, що спокійний і добрий, не цурається простої народної мови і звичаїв. Неосвічені селяни ніби на рівні підсвідомості розуміють, що цей воронезький «москаль» зробив для України більше, ніж багато хто з пустослівних місцевих патріотів. А церковну службу як знає! Коли приїжджає на літо з Петербурга, батюшка починає хвилюватися і правити дуже старанно і ретельно, щоб не було зауважень від столичного вірянина. Жіноцтво ж тихенько зітхає, дивлячись на все ще красиву пані Аліну, перейменовану по-місцевому на Галину: є, мовляв, у світі доля…
Отак трохи постоявши, нанизавши на ноти солов’їного співу розповідь місцевої бібліотекарки Світлани Охріменко і керуючись її вказівкою звернути з містка та йти «за дорогою», яка сама приведе до потрібного місця, прошкую далі. Ось і прийшла до пагорба із садибою, в якій 10 років, наїжджаючи з Петербурга, літували Костомарови. Ці білі стіни, здається, й досі випромінюють теплу енергетику сімейного щастя, а чотириколонний портик біля входу на ∂анок ніби підносить увесь будинок вгору і наповнює світлом. Поряд з ∂анком рясно квітне старезний розлогий каштан, він — ще молодий — є й на світлині садиби Костомарових кінця ХІХ сторіччя.
.jpg)
«У горі і радощах…»
Будівельники, які реставрують споруду, на моє прохання відчинили вікно саме в тій кімнаті, з якої раніше було видно церкву Святої Параскеви, де Микола Костомаров з Аліною Крагельською стали під вінець через 28 років після заручин. Церкви вже немає, на її місці — хрест і стенд, що розповідає, яким буде відбудований храм. Милуюсь мальовничими краєвидами, тішусь настояним на різнотрав’ї повітрям. Вінчання відбулося теж у травні — 136 років тому. Напевне був такий же квітучий день — з буянням бузку, каштанів і яблунь. Наречений у білій сорочці з чорним метеликом і наречена з легким серпанком на сивіючих косах. Дарма, що вже не сяє рум’янець юності й додали зморщок роки: для неї цей статечний чоловік був тим самим молодим і блискучим викладачем історії із синіми мудрими очима за скельцями окулярів, на лекції якого студентство набивалося так, що тісно було навіть на підвіконнях. Для нього вона залишилася тією самою смаглявою розумницею, першою ученицею в класі, віртуозною піаністкою, яку запрошував навчатися у Віденській консерваторії сам Ференц Ліст.
Вони повторювали за священиком слова обітниці й сподівалися щасливо довікувати в парі — ніби й не було цілого життя між цим днем і нещасливим, 30 березня 1847 року, коли закохані молодята не стали подружжям через донос зрадника, внаслідок якого Костомарова та інших членів Кирило-Мефодіївського братства заарештували. Тоді ж, до речі, в «ловчі сіті» потрапив і Тарас Шевченко, якого було запрошено на весілля старшим боярином.
Аліна побивалася за нареченим, намагалася домогтися полегшення покарання. Та її мати заборонила й думати про шлюб із «політичним злочинцем», а згодом наполягла на одруженні дочки з полковником Марком Кисілем. Лише через три роки після його смерті — після 26-річної розлуки колишні закохані зустрілися, а ще через два — одружилися.
«На Бакумовій горі…»
Не дивно, що пов’язані з Дідівцями роки стали найпліднішим періодом у творчості Костомарова. Та й що може бути більшим стимулом у ній, ніж поважний вік, підірване здоров’я, побоювання не встигнути закінчити розпочате і… наявність чудового секретаря, яким стала для чоловіка Аліна Леонтіївна. Під диктовку обкладеного записами та замітками з архівів Миколи Івановича вона щодня в одні і ті самі ранкові години записувала його історичні монографії. А прокидався він на світанку і до ранкового чаю за будь-якої погоди їздив купатися в Удаї, після чого, збадьорений, плідно працював.
Місцевий краєзнавець Олексій Савон, який дослідив пов’язані із селом роки життя науковця, до його 175-річчя з дня народження видав монографію «Дідівці. Садиба творчості і доброти», де наводить спогади пасинка Миколи Івановича Олександра Кисіля: «З приїздом наших петербуржців життя їх в Дідівцях за рідкісними винятками проходило надзвичайно розмірено, за точно визначеною програмою». Навіть відвідини гостей — добрих друзів і однодумців, яких подружжя приймало з великою радістю і щирістю, не могли порушити того усталеного ритму, що панував у родині.
Дуже цікаво, спираючись на спогади очевидців, Олексій Савон описує участь Костомарова в народних гуляннях — на Трійцю, коли сільська молодь за старовинним звичаєм виготовляла й квітчала «Віху» та на свято Івана Купала: «На Бакумовій горі пісні, сміх, жарти, веселощі — плигають через вогнище. Ось дві дівчини, перескакуючи через вогнище, зіштовхуються і падають просто у вогонь. Дівчата кричать з переляку, хлопці сміються, глузують із потерпілих. Захопившись загальними веселощами, плигає через вогонь служниця Костомарових Уляна, дочка Аліни Соня. Не витримав і старий письменник Мордовець Данило. Весело стрибає, забувши про свою розкішну «купецьку» бороду, яка може згоріти. Лише Микола Костомаров осторонь спостерігає з тихою заздрістю і притаманним йому захопленням, шкодуючи, що через немічні ноги не може й собі погуляти з молодими».
Краєзнавець розповідає, що трагічна і велична доля Костомарова спонукала Мордовця написати автобіографічний роман «Професор Ратмиров», у якому прототипом Ратмирова був Костомаров, Олени Врублевської — Аліна Крагельська, Леміша — Пантелеймон Куліш, Опанаса Кравченка — Тарас Шевченко.
Дуже прихильний до України, захоплений духовним багатством її народу, Микола Іванович мріяв подати його історію через біографії визначних постатей, які жили у різні періоди. Багато із задуманого він не встиг здійснити, але залишив і спадок, який вражає. За словами Михайла Грушевського, Костомаров «положив свою печать на цілу епоху».
Миколі Івановичу й Аліні Леонтіївні судилося прожити разом 10 років. Мало це чи багато? Кожен думає по-своєму. А доля, схоже, відмірювала іншою міркою: понад три з половиною тисячі днів у компанії найдорожчої людини — цілий безмір для тих, хто знає ціну часові…
ДОСЬЄ «УК»
Микола КОСТОМАРОВ. Народився 4 (16) травня 1817 року у Воронезькій губернії в родині російського поміщика і кріпачки, яка була родом з України. Закінчивши словесне відділення Харківського університету, вступив на військову службу, під час якої написав перше історичне дослідження про козацький Острогозький слобідський полк, заснований переселенцями з Чернігівського і Ніжинського полків.
Залишивши військову службу, зблизився із Квіткою-Основ’яненком, Метлинським, Луніним та іншими, захопився вивченням української мови, українським фольклором, написав драму «Сава Чалий» тощо.
У 1846 році, перебуваючи на посаді ад’юнкт-професора Київського університету, Микола Костомаров заприятелював із Пантелеймоном Кулішем, Миколою Гулаком, Тарасом Шевченком, Опанасом Марковичем і став одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства.
З 1862 року Костомаров — кабінетний учений. Понад 300 праць з його творчого доробку було надруковано, зокрема з історії України «Князь Володимир Святий», «Київський митрополит Петро Могила», «Павло Полуботок», «Мазепа», «Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині ХVІІ ст. до Богдана Хмельницького», «Історія козацтва в пам’ятках південноросійської народної пісенної творчості» та інші. Науковець залишив по собі 20 томів «Історичних монографій і досліджень», в яких проаналізовано визвольні рухи в Україні, Росії, Польщі, духовну культуру і звичаї народів.