Чи не кожен мріє позмагатися навперейми з вітром верхи на коні. Для Варвари та Михайла Янців, котрі з дитинства марили кіньми, ця мрія не просто стала реальністю: вони заснували й стали щасливими власниками конеферми. Дізнаємося, як вони йшли до цього і чого хочуть досягти.

Від захоплення до проєкту

Михайло і Варвара — майже ровесники. Змалку захопленням обох були коні. Познайомились на конефермі в селі Кінчеш неподалік Ужгорода, де десятиліттями працювала дитяча школа верхової їзди. Після занять у школі, а потім улітку бути поряд із кіньми, доглядати за ними і за першої нагоди проскакати верхи — кращого для дітей не існувало.

Ставши дорослими, подружжя не зрадило цьому захопленню. Заснували невелику стайню в Гусному — гірському селі майже за 100 кілометрів від Ужгорода. Діставатися до нього з міста і доглядати за тваринами було складно. Тварин треба кілька разів на день погодувати, вигуляти, а потім чистити і прибирати стайні. Поєднати ці обов’язки із життям у місті не вдавалося.

Почали шукати можливості. Голова Оноківської сільської ради Марія Коваль, до якої звернулися Михайло і Варвара, зігріла словами: «Маємо змогу виділити вам земельну ділянку, чимось і допоможемо, але доведеться починати вам все з нуля». Вирішили вкласти у проєкт власні заощадження і кошти, які виручили від продажу успадкованого від рідних особняка.

Війна загальмувала будівництво стайні. Нині тут є місце для вісьмох коней, можна розмістити ще стільки само. Будівлю утеплено, в ній достатньо місця для складування соломи й інших кормів, зберігання підстилки (використовують тирсу). Тішить око вигульний майданчик для коней. Його обгородили стрічкою з мінімальною електронапругою, щоб коні не вибігали за межі. Тут усі охочі опановуватимуть ази верхової їзди.

Ще й малювали коней

Коли більшість робіт із будівництва стайні завершено, то як було не влаштувати свято в Гуті, де гостинно прийняли сім’ю конярів! Варвара має різні освіти: юридичну, економічну, дизайнерську. А Михайло —будівельник. Завдяки йому багато робіт змогли виконати самостійно. Хоча, звичайно, допомагали друзі.

У Гуті, яку колись заселили словаки, і нині шанують традиції цього народу, влаштовують свята, де звучать словацька пісня, слово.

«У нас є і вокальний ансамбль, і драматичний гурток, і майданчик для розваг та занять спортом. Коли дізналися про намір Варвари й Михайла розмістити в нас стайню з кіньми, то, звісно, ми всі були за, — розповідала завідувачка сільського клубу Світлана Іванова. — І тепер бачимо, що в селі з’явилася ще одна локація, яка може збагатити життя, дасть змогу розвиватися в туристському напряму».

У недавньому урочистому відкритті стайні були культурна програма, розваги, катання на конях. Варвара і Михайло в національному вбранні, ведучи коней, вийшли до громади. Їх зустрічали вокальний ансамбль «Гутяночка», яким керує Наталія Юрик, школярі, виконували пісні і вірші. Закарпатська майстриня пензля член Національної спілки художників України Андрея Павук запросила до майстер-класу, в якому всі охочі могли малювати коників.

Доїхати до села Гута Оноківської громади від Ужгорода — справа не така вже й довга, але є тут й інші переваги. На гірський рельєф можна сміливо робити ставку в розвитку туризму й рекреації. До того ж у Гуті добре із сінозаготівлею — тут чималі площі багаторічних трав. І нарешті люди тут живуть у взаємній злагоді, звикли підставляти одні одним плече допомоги.

Чекають сина із фронту

У стайні Варвари й Михайла четвірка коней: два гуцулики, по одному породи українка і поні. Перших придбали однорічними в Науково-виробничій асоціації «Племконецентр», там назвали їх Мазераті та Ікарус. На них планують катати туристів. Гуцульська порода найкраще підходить для гірських мандрівок, для яких потрібні не вибагливі до умов сильні тварини. Гуцулики ж здатні нести на собі вантаж на таку висоту, яка багатьом їхнім родичам не доступна.

Стайню назвали «Файна заграда». У назві використали слово з місцевої говірки,  в якій заграда — огорожа. Нині дитячі мрії проїхати верхи на конях, а туристам — податися в кінну мандрівку можуть легко здійснюватися для будь-кого, адже господарі готові вивести своїх підопічних зі стайні будь-якої миті.

«Уміння їздити верхи раніше вважалося обов’язковим для культурної людини, — каже Варвара. — Багато людей мали в господарстві коней, і їздити на них було справою звичною. Нині це не всім доступно, але наша сім’я готова допомагати тим, хто хоче опанувати верхову їзду, втілити свої мрії-бажання».

А ще у планах сім’ї Янців разом з помічником Леонідом створити на базі «Файної загради» реабілітаційний центр для військових. Син Михайло, який закінчив виш і має фах реабілітолога, нині служить в лавах ЗСУ, захищає країну на фронті. Вірить, що зможе втілювати свої знання в мирному житті на практиці, оздоровлюючи захисників Вітчизни, коли повернеться додому.