Лютий — місяць початку її життя. Рівно 95 років тому зимової пори в селі Озеряни нині Борщівського району на Тернопільщині побачила світ Ярослава. Її батьки Василь і Гелена Сулятицькі мали, крім земельних наділів, худоби, власну пекарню. Ярослава разом із двома сестрами не цуралася жодної роботи. Дівчата здобували знання в Чортківській гімназії.
Освіта, бізнес та Україна — ось тріада їхнього життя. Середульша Віра закінчила Кременецький педінститут. Але на її долю випали жахливі випробування: пройшла страшні енкаведистські допити, радянську тюрму, отримала вирок 25 років спецпоселення в Читинській області. Щоправда, в Україну повернулася через 10 років. Осіла в Чернівцях. Після проголошення незалежності України стала ініціаторкою відкриття в обласному центрі храму Успіння Пресвятої Богородиці, відродження українських народних традицій. Підтримували її в цих починаннях сестри Ярослава й Оксана, які жили в Канаді.
Вони в усі часи жили Україною. У грізні 1940-ві активно допомагали українським повстанцям, розповсюджували листівки, відповідну літературу. Ярослава Сулятицька вийшла заміж за одного з них — односельця Михайла Татарнюка. Він закінчив гімназію у Станіславі (нині Івано-Франківськ), філософський факультет Папської академії в Римі. Вчителював у рідному селі, став активним діячем ОУН. Був провідником Чортківської, а згодом Борщівської округи. У рідних Озерянах з побратимами організував підпільну друкарню ОУН-УПА. За українську діяльність 1942 року пройшов фашистське ув’язнення у Львові, потім опинився в нацистському концтаборі в Кракові.
Після викриття підпільної друкарні пан Михайло разом з дружиною та її молодшою сестрою Оксаною подались на Волинь, а через певний час опинились у Чехословаччині. Тут пані Ярослава студіювала фармацію й працювала в аптеці. 1949 року разом з чоловіком і сестрою залишила Європу. Оселилися в канадському місті Ванкувері. Щоб заробити на прожиття, сестри спочатку працювали на заводі. Але Ярослава прагнула й надалі займатися фармацією. І мрія здійснилася. Певний час працювала у фармацевтичній компанії, згодом відкрила власне підприємство. Сестра у Країні Кленового Листя знайшла кохання, вийшла заміж за українця, працювала в косметичній крамниці.
Уже, мабуть, така природа української жінки — не лише працювати, а й займатися громадською діяльністю. Ярославу Татарнюк теж не міг не закрутити вир суспільно-організаційного життя Ванкуверської громади українців. Майже 40 років енергію серця вона спрямовувала на участь у роботі Ліги українських католицьких жінок Канади.
Відірвана від України фізично, проте не духовно, пані Ярослава вирішила зробити посильний внесок у збереження української культури на американському континенті. Вона почала колекціонувати предмети народного мистецтва — керамічні та різьбярські вироби, тканини, одяг, який носили на її батьківщині. Зібрала понад 20 комплектів українського національного вбрання, деякі ще з ХІХ століття. Кожен стрій репрезентує певний історико-етнографічний край України, передає розкішні мотиви й барви, багатство орнаментики, красу народних шат. Принагідно сказати, що впродовж багатьох років колекціонувати автентичний одяг їй допомагала сестра Віра в Україні.
За кількадесят років існування колекції українського народного строю Ярослава Татарнюк демонструвала її в усіх провінціях Канади, а також у деяких штатах США. «Костюми кидають світло на історію» — головне гасло цієї експозиції. Це був не просто огляд багатого зібрання автентичного одягу, а радше щира прониклива розповідь про любу й дорогу їй Україну. В одному з інтерв’ю заокеанській пресі колекціонерка зазначала: «Виставка розказує людям не українського роду про нас. Це може викликати зацікавленість нашої молоді в нашому поколінні до поціновування, поваги до їхнього коріння та мотивації робити значно більше для їхньої мови й культури».
Пані Ярослава переймалася не лише колекціями українського народного мистецтва. Скажімо, для музею осередку української культури та освіти в Канаді подбала про макет гуцульського господарського двору. Це була надзвичайно складна вирізувальна вручну модель, яка точно відтворила гуцульську хату з усіма приміщеннями для худоби, реманенту, різних матеріалів, зберігання врожаю.
Ярослава Татарнюк разом із соратницями заснувала бібліотеку і видавництво церковного вісника. Вона володіє шістьма мовами. Українською та англійською видала авторську книжку «Українські традиційні та модерні страви», опублікувала в канадській періодиці багато матеріалів про українське життя. Отримала почесну відзнаку «За внесок в історію, культуру та розвій Канади й українців в Канаді». Удостоїлася, як і її чоловік Михайло, Шевченківської медалі Конгресу українців Канади. Отримала нагороду навіть від Папи Римського.
«Нас вивів Бог з України, аби ми змогли допомагати рідній землі за її межами», — розмірковує Ярослава Татарнюк. За цією фразою — копітка доброчинна праця канадської українки. Примітно, що підтримувала матеріально вона з чоловіком і сестрою Оксаною не лише родичів на батьківщині, а й багатьох співвітчизників. Щойно Україна домоглася такої жаданої державної незалежності, Татарнюки взялися відправляти ліки, одяг, взуття, літературу в школи-інтернати, сиротинці Тернопілля та Буковини.
З 1996 року пані Ярослава надає велику допомогу доброчинній організації «Українська родина» з Тернополя, яку створила та очолює кандидат педагогічних наук Ірина Найдух. Ця благодійна структура впродовж років об’єднала десятки дітей-сиріт, з багатодітних і малозабезпечених родин, а також самотніх людей похилого віку. Пані Ярослава не зважає на власний поважний вік, допомагає маленькому Назарчикові та вже студентці коледжу Христині, якими опікується «Українська родина». 2008 року члени цієї громадської організації гостинно приймали свою меценатку Ярославу Татарнюк із сином Орестом на українській землі.
Коли російський агресор окупував український Крим, розв’язав війну на сході країни, пані Ярослава почала допомагати нашим воїнам, внутрішньо переміщеним особам. 2014 року до Тернополя з Донецької області приїхала сім’я з двома дітьми. Ними почала опікуватися «Українська родина».
Торік пані Ярослава переймалася й клопотами бійців АТО, які проходили в Канаді реабілітаційний курс, перераховувала кошти на потреби воїнів. Торік улітку за програмою студентських обмінів з удосконалення англійської мови у Ванкувер приїхали троє львівських юнаків. Один з них із травмою ока. Пані Ярослава зібрала кілька тисяч доларів йому на операцію. Додала певну суму з власних заощаджень.
І таких прикладів можна наводити чимало.
4 лютого, коли в її життя завітав 95-й день народження, прилетіли до неї вітання й подяки від багатьох людей, яким вона допомогла. Безперечно, зі славною датою пані Ярославу вітатимуть сини Орест і Мирон, п’ятеро внуків і стільки само правнуків, численна родина з України. Ще багато вам щасливих літ і міцного здоров’я, вельмишановна пані Ярославо!