Навряд чи хтось стане заперечувати, що у Другій світовій війні держави антигітлерівської коаліції перемогли не Німеччину, а нацизм. Не менш очевидно, що в лавах тих, хто воював на боці Гітлера, далеко не всі були нацистами. Отож цілком закономірно, що в нащадків гітлерівських солдат ставлення до минулого двояке — з одного боку, нікуди не дінешся від історичної правди, а з другого — йдеться про їхніх батьків і матерів. Саме тому трисерійний німецький фільм, який, за версією впливового видання «Шпігель», заслуговує на звання «культурна подія року», дістав влучну назву «Наші матері, наші батьки». З часу його виходу на екрани у квітні цього року кінокартину лише в Німеччині і Австрії переглянули понад 20 мільйонів глядачів, тимчасом як Польща і Росія відреагували на його появу офіційними протестами, а впливові видання Великобританії назвали серіал «спробою ревізії історії Третього рейху».
Типові долі у непростий час
Фільм розповідає про долі п’ятьох молодих друзів-берлінців — лейтенанта Вільгельма Вінтера, його молодшого брата Фрідгельма, медсестри Шарлотти, закоханої у старшого з братів, початківки-співачки Грети Мюллер та її приятеля-єврея Віктора.
Обурення англомовного світу викликав насамперед показ безуспішних спроб Віктора Гольдштейна отримати візу в американському посольстві на виїзд з Німеччини. Втім, для істориків ніколи не було таємницею, що обумовлена в першу чергу економічними причинами політика обмеження еміграції до США фактично прирекла на загибель у конц?таборах багатьох німецьких євреїв. Також не секрет, що після кінця Третього рейху окупаційні англійська й американська влада вельми ліберально поставилась до колишніх навіть далеко не рядових функціонерів-нацистів. Отож навряд чи варто ображатись, коли у фільмі дивом уцілілий Віктор Гольдштейн зустрічає у створеній союзниками німецькій адміністрації вчорашнього штурмбанфюрера, особисто причетного як до знищення євреїв, так і до розстрілу коханої юнака — співачки Грети. Та навіть відповідність цієї сюжетної лінії кінокартини історичній правді не завадила одній із впливових британських газет написати, що «німецька воєнна кінодрама прагне розширити відповідальність за голокост».
Не менш об∂рунтовано, що події фільму пов’язані лише з війною на Східному фронті — визначальному для гітлерівського рейху, що вкотре підтвердили своєю роботою німецькі кінематографісти. Власне, до художніх переваг їхнього твору жодних претензій немає: на екрані постають талановито відображені типові долі у непростий час, які навряд чи когось залишать байдужими. І, насамперед, німців, для яких — це їхні матері і батьки, яким судилося стати і героями, і катами водночас, нюанси чого навряд чи спроможні передати чужі митці. Вочевидь, більша відповідальність тих, хто, крім художньої переконливості, мав би перейматись якомога точнішою відповідністю сюжету історичним реаліям.
Від дрібного — до великого
Лише дивуєшся, чому в кіношних російських селян з Підмосков’я, яких гітлерівські солдати гонять на мінне поле, — небачений для цих країв прикид — підтяжки та якісь молдаванські шапки. Знавців історії військової техніки навряд чи залишить байдужими поява фаустпатрона в руках радянського піхотинця під час боїв на Курській дузі, коли навіть більшість німецьких офіцерів ще нічого не знали про цей новий вид зброї.
Втім, це дрібниці порівняно із шокуючою «поінформованістю» творців фільму про участь українців у цій війні. Наприклад, вони «доручили» зачищати від євреїв захоплений Смоленськ саме українській допоміжній поліції, у бійців якої жовто-блакитні пов’язки на рукавах. Навряд чи варто пояснювати, що в Росії не бракувало власних колабораціоністів, з яких формували полки і дивізії. Більше того, навіть на українській території поліцаї ніколи не носили жовто-блакитних пов’язок, уперше вигаданих творцями російського фільму «Матч».
Не менш провокаційна згадка у фільмі про українську частину СС, що начебто охороняла концтабір на території Польщі. По-перше, настільки безпечну роботу, де майже не було шансів загинути від ворожих куль, доручали лише есесівцям-арійцям. По-друге, важко не звернути уваги, що єдиною ненімецькою нацією, представники якої допомагають нацистам, у фільмі є виключно українці. Так, ніби ніколи не існувало ні власовців чи сформованих з прибалтів каральних підрозділів, ні мадярських частин, що разом з німецькими спалювали українські села, як це було в Копищах на Житомирщині, де за один день мученицькою смертю загинуло 2887 жителів, із яких 1347 — діти віком до 12 років.
Унтер-офіцерська вдова по-німецьки
Як повідомила всезнаюча преса, бюджет фільму становив 14 мільйонів євро. Зйомки проводились на території Німеччини, Латвії і Литви, де в масових сценах брали участь майже 2 тисячі осіб та було використано понад 50 тисяч холостих патронів. Та важко не звернути увагу, що масштабні батальні сцени у кінокартині розгортаються з боїв на Курській дузі. Натомість похід на Москву швидше нагадує далеку і саме через це виснажливу мандрівку.
Хоч як парадоксально, німецькі кінематографісти багато в чому праві, бо крах сподівань Гітлера на швидку перемогу стався під Коростенем і Новоградом-Волинським. Героїчна оборона військ довоєнного Київського особливого військового округу, переважно укомплектованих українцями, примусила фюрера повернути головні ударні сили з московського напрямку на південь. Саме це, за пізнішими визнаннями гітлерівських генералів, стало кінцем бліцкригу, що, можливо, поза бажанням творців серіалу, знайшло відображення у фільмі.
Зате в протистояння між «доблесними» вояками вермахту та «поганими» карателями із гітлерівських спецвійськ, показане кінематографістами, не віриться. Бо надто вже професійно лейтенант Вільгельм Вінтер одним ударом чобота по нозі полоненого ставить на коліна червоного командира та холоднокровно вбиває його пострілом упритул. Після такого мимоволі згадуєш знаменитого «Ревізора» Миколи Гоголя з його унтер-офіцерською вдовою, яка сама себе висікла…
Кіноміфи найміцніші
Фактично кожному відома відповідь Сталіна на пропозицію Гітлера обміняти Паулюса на сина радянського вождя: «Я солдата на фельдмаршала не міняю». Та, як виявляється, насправді йшлося про рівноцінну угоду: обмін старшого лейтенанта Червоної армії на обер-лейтенанта вермахту Ганса Раубаля — племінника фюрера і брата його колишньої коханки Гелі. Однак завдяки знаменитій кіноепопеї «Визволення» міф став набагато відомішим і навіть переконливішим від правди.
На жаль, «Наші матері, наші батьки» — фактично контрпропаганда і, певною мірою, реакція у відповідь на тривале замовчування злочинів, що мали місце з боку переможців. Чи багатьом, наприклад, відомо, що менше 10% німецьких солдат, взятих у полон під Сталінградом, дожили до повернення додому? Чи лише «безпідставною вигадкою» є моторошні подробиці масових і організованих з∂валтувань німкень без жодних скидок на вік? У німецькому серіалі цьому присвячена справді моторошна сцена — розстріл радянськими воїнами важкопоранених у німецькому госпіталі та звіряча наруга над медсестрами.
Цілком допускаю, що подібне могло мати місце, однак свята правда, що взятих у полон поранених червоноармійців і командирів німецькі конвоїри цілеспрямовано дострілювали навіть у колонах, а не відправляли до своїх госпіталів, як це показано у фільмі. Не завадить нагадати, що коли під час успішного контрудару гітлерівців в районі озера Балатон кілька радянських госпіталів захопив ворог, то жіночий медперсонал не лише з∂валтували, а й живцем спалили разом з важкопораненими, попередньо забивши вікна і двері та обливши приміщення бензином, — за логікою нацистів, марудитись зі знищенням кожного окремо за фронтових умов було просто ніколи. Це страшні подробиці подій березня 1945 року, коли доля Третього рейху вже вирішилась, про що не гріх пам’ятати тим, про чиїх матерів і батьків йдеться.