«Коли відходили, ворог кидав по нас снаряди 152 калібру»

— Ми познайомилися під час ComicCon. Мене запросили туди як гостя — медійну особу, а «Гаррі» був охоронцем. Це було ще 2020 року. Далі розпочалася широкомасштабна війна: «Гаррі» брав участь у київській кампанії, а я — в запорізькій. Коли його перекинули на наш напрямок, приєднався до їхньої групи, — розповідає боєць із позивним «Тігра».

— А ви, «Гаррі», розкажіть, як змінила ваше життя широкомасштабна війна.

— Усе почалося з Києва. А родом я з Харкова. На жаль, за рідну область не зміг воювати, тому боронив столицю. Згодом нас перекинули на Миколаївщину, а потім брали участь у боях за Херсон та Херсонщину. Коли тривали запеклі бої під Олександрівкою, зазнав контузії. За пів метра від мене, між двома нашими норами розірвалася 80-міліметрова міна. Мене разом з побратимами контузило, але це фактично врятувало нам життя, адже ворог крив тоді майже добу. По суті, вихід з того пекла був дивом. Так кажу, бо рашисти тоді виявили нашу позицію. Коли відходили, то ворог кидав по нас снаряди 152 калібру.

— Тігране, на яких напрямках вам довелося виконувати завдання?

— Переважно на запорізькому: Роботине, Вербове, Мала Токмачка. Туди я вже заходив як пілот БпЛА. Спочатку працював з розвідувальними дронами типу Mavic, а потім ми перейшли на FPV-дрони. А найяскравіше було у Кліщіївці, де були разом з 93 окремою механізованою бригадою «Холодний Яр».

У них є група дронарів «Сігнум», які, напевно, одні з найкваліфікованіших та найкрутіших пілотів БпЛА цієї війни. Ми тоді з побратимами хотіли вийти на новий рівень щодо дронів, а вони справді фахівці у своїй справі. Мене, «Гаррі» і ще одного нашого побратима долучили до них в різні екіпажі, і там ми вже почали працювати.

— У чому різниця між Донбасом та запорізьким напрямком?

— Можемо чітко сказати, що Донеччина та Запорізька область кардинально відрізняються одна від одної. Щодо Запоріжжя, то там переважно все зрозуміло, відбувається мало рухів. На Донбасі оперативна обстановка фронту змінюється щохвилини. Там треба постійно бути вкрай уважним і постійно змінювати перебіг бойових дій.

На запорізькому напрямку заважав горизонт, тож туди важко посилати FPV-дрони. На Донеччині зовсім інші рельєфи, тому і скиди робили постійно.

«Мінус десять свіжих рашистів, які щойно заїхали у бліндаж»

— «Гаррі», проти якого супротивника вам доводилося воювати?

— Щойно заїхали на запорізький напрямок, стояли на ПТУРах, виїжджали працювати з Малої Токмачки. Одного разу мій побратим Сергій завів ракету у бліндаж окупантів. У той час там саме відбувалася перезміна кадировців. Потім нас почали активно крити, і ми зрозуміли, що це помста, бо супротивник має серйозні втрати. Із перехоплень теж це було зрозуміло. За тиждень нам зі штабу сказали: «Пацани, там мінус десять свіжих рашистів, які щойно заїхали у бліндаж. Там були чеченці й кадировці».

Пізніше ми дізналися, що це ті кадировці, які коїли просто нелюдські вчинки. До Тіграна на напрямок заїжджали ті, які воювали ще в Сирії. Утім, для них усе погано обійшлося, і вони далі боялися сюди заїжджати.

— Тігране, чи доводилося вам брати полонених і які трофеї маєте?

— На початку війни я взяв у полон росгвардійця. Почав учити його говорити нормально: «Слава Україні!» Полонений виявився «деенерівцем» і розповідав, що його просто зловили і змусили воювати.

Щодо трофеїв, то маю генеральський годинник, який на росії дають за певні заслуги. Здебільшого всі наші трофеї — це ленд-ліз від супротивника. Дуже багато снарядів, ПТРК «Корнет», ракети.

— Які моменти за час широкомасштабної війни вам найбільше закарбувалися в пам’яті?

— Найбільше запам’ятаю Кліщіївку на Донеччині. По суті, в нас тут одні спогади з «Гаррі», проте була ще одна окрема ситуація, яка зі мною буде назавжди. Ми працювали дронами, і нас зауважили окупанти. Почали крити просто перед входом у бліндаж, двері виривалися двічі-тричі, а тому просили побратимів привезти нам нові петлі на них.

— «Гаррі», а як щодо ваших найяскравіших моментів?

— Найбільш авантюрний двіж був у Лук’янівці. Тоді в нас ще не було нормального зв’язку, там багато цікавих моментів відбувалося. Другий момент — Кліщіївка. До мене прийшло двоє молодих замурзаних хлопців, одному з яких було 23 роки. Вони тоді повернулися після божевільних штурмів Бахмута. Один з них на псевдо «Кадіч» каже до мене: «Ну що, ти копати будеш?» Я глянув на нього і відповідаю, що я вже тут десять років: треба копати — будемо копати, треба літати — будемо літати.

Ми тоді багато чого разом чудили. Насправді мені здавалося, що з 2014 року мене мало що може здивувати. Але у «Кадіча» мегазаряджена і сильна енергетика, він просто розкрив мене, підкорив своїм завзяттям і постійними фразами, що хоче замочити всіх русскіх. У нас із ним був девіз: «Безглуздя та відвага».

«Якщо не заряджати один одного, то можна просто збожеволіти»

— «Гаррі», а згадайте тепер яскравий момент, що вам запам’ятався до початку широкомасштабної війни.

— Я був серед добровольців, які 22 червня 2016 року приїхали в Новозванівку на Луганщині. Певна ділянка була під рашистами, а нам треба було відбити позиції. Уявіть: півтора кілометра треба проповзти полем, на якому трава по коліна, сухостої, а ще стоїть пил і пекельна спека.

Ми приїхали в розташування, зібралися командири бригад і разом почали планувати. Тоді висунулися добровольці, серед яких і я: ми поділилися на три трійки окремо від ще 12 бійців, які проповзли прямісінько під посадкою, де перебував ворог. Ми пішли всі далеким шляхом, а пацани прямо повзли, щоб замінувати територію. Уявіть лишень, як складно тим, хто повз так близько, а потім вони ще поставили та під’єднали міну і відповзли назад.

Це був оманливий маневр: коли ми вже лежали в норі, хлопці підірвали міну — був дуже потужний вибух. Завдяки цьому маневру ми побачили на позиції окупантів морський контейнер. Коли наші побратими підірвали позицію кумулятивним снарядом, там одразу було мінус шість окупантів. Далі нам треба було рухатися до наступної позиції. Ми залетіли в окоп, винесли повністю москалів, але їм на підтримку виїхало дві БМП.

Наші посадки були в низовині, а на вершині, за три кілометри, стояв наш ПТУРист на псевдо «Буля», який повністю контролював ту посадку. Ми вийшли на нього по радіо, сказали: «Буля», «Буля», давай!» Він і дав, адже доволі влучно відпрацював по техніці ворога і фактично нас урятував. І взагалі за ту операцію в нас не було жодної втрати.

— Як часто ворог змінює тактику?

— На початку то була просто тактика легкої піхоти. Ми теж діяли так, але трохи інакше. Маленькими групами десь вискакували, завдавали ураження і поверталися. Воно так поступово і діє. У ворога ж завжди все традиційно і звично.

Побратими з Маріуполя розповідали, що там одного разу приїхала колона БМ-21 «Град». Один з їхніх командирів виводить їх, шикує і нотації читає, а це вже на той момент окуповане місто. По них тоді наші просто відпрацювали з ПКМ. Утім, ніколи не можна недооцінювати ворога. У нього є дуже досвідчені військові. Відомо, що діє «спецура імені Жукова», яка має дуже потужне озброєння. Були навіть відео: поруч з ними розірвалася міна, а як діяти, вони моментально ухвалювали.

Проблема ще й у тому, що в росіян усе поставлено на воєнні рейки. Якщо нам потрібен дрон, ми залучаємо інвесторів, спонсорів, волонтерів або самі намагаємося зібрати. У них же працює міноборони, фабрики, заводи.

— Що для вас було найстрашнішим у цій війні?

— Для мене найстрашніше — міномет або танчик, адже саме міномет вивів мене зі строю. Танчик дуже швидко все розбирає, якщо вже кого засік — його снаряд просто розбирає всю позицію.

— А для вас, Тігране?

— Я боюсь FPV-дронів. Ми потрапили в аварію, бо за нами гнався ворожий безпілотник. Я сидів на лівому сидінні, вилетів — і мене це врятувало. Раніше ми всі боялися артилерії, але до неї швидко звикаєш і розумієш, коли перелітає. FPV ж просто залітає у бліндаж — і одразу мінус четверо-п’ятеро людей. На даному етапі війни це справді найстрашніше.

— Що вам дає сили триматися на війні і бути такими зарядженими енергією?

— У нас таке поняття: від війни не втечеш. Якщо ти умовно п’ять років був на війні, то в тебе точно були жорсткі та вкрай важкі ситуації. Коли розумієш, що рано чи пізно прийде та сама з косою, то знаходиш однодумців, і ви постійно влаштовуєте такі собі «паті вічності», і від цього стає легше. Ви ж там, в окопах, разом всі спите, їсте з однієї тарілки, турбуєтесь один про одного та підтримуєте. Якщо ми з побратимами не будемо одне одного заряджати, то можна збожеволіти. Також не менш важливе бажання постійно бачити цю людину. Звісно, бувають і доволі токсичні люди, які своєю негативною енергією всіх виводять з ладу, та ми намагаємося таких уникати, адже всі повинні бути впевнені одне в одному, бо можуть бути ситуації, коли доведеться стояти разом і до кінця.

Ольга ВІКАРЧУК, АрміяІnform, онлайн-медіа Міноборони